Розділ 38

- Я так розумію, заперечень немає?

Пам’ятаєте, у дитинстві, коли ми ходили в садок або на підготовчі курси, кожен тягнув із собою якусь іграшку? Хлопчики зазвичай возилися з машинками, дівчатка - з ляльками. І майже завжди в компанії знаходився один особливий персонаж, якому ставало тісно в голові, коли інші були щасливі. Такий собі маленький хуліган, який підходив до випадкової дівчинки, вихоплював ляльку з її рук і кидав у шафу чи на підлогу. А унікуми траплялися такі, що ще й голову тій ляльці відкручували, просто щоб “добряче зачепити” і довести до сліз.

І от зараз, дивлячись на цього чоловіка, я навіть не сумніваюся, ким він був у дитинстві. Не жертвою, ні, не з тих. Йому ця роль була б тісною і неприємною. Його природа - той самий, хто влаштовує хаос заради задоволення.

- Я хотіла спитати, - зараз та лялька - я. І дуже хотілося б вийти з цієї зустрічі з мінімальними втратами, не з розбитою головою й не з відірваною душею.

- Ну? - його тон каже сам за себе: “давай швидше, у мене зустріч”. При тому, що вечір, а він ще кілька хвилин тому налаштовувався спати… перед цим, звісно, намагаючись затягнути мене у ліжко, але явно не заради спільного перегляду серіалів.

- Як Вас звати? - Оскільки я сумніваюся, що він Рафаель. Як на мене, то це просто перша дурня, яка йому встрілила в голову. А, може, вирішив задобрити Давидку, передбачаючи, що той любить мультфільми, і згадавши тих дивних черепашок. Чесно кажучи, я дуже важко уявляю цього чоловік за переглядом мультфільмів, чи навіть фільмів, щось ця картинка не видається мені реальною, та ще більше я не вірю в таке ймення. Рафаель це щось про позитивне, добре, творче. Він же про негатив, страх, розруху.

- От на нашому весіллі й дізнаєшся, - усміхається.

Фраза лише цементує моє переконання: ніякий він не Рафаель.

- Гаразд, - навіть якби він назвався Лютиком, ситуація не стала б менш абсурдною. - Я можу побачити свого брата?

- Що за дурне запитання? - він підіймає брову з виразом “серйозно, це найкраще, що ти могла придумати?”. - Ти моя дівчина, наречена, без п’яти хвилин дружина. Чому я маю забороняти тобі бачитися з рідним братом?

Як шляхетно. Як мило. Як фальшиво. Від цієї “доброти” у роті залишається металевий присмак.

- Поводься добре, кохана. Я скоро повернуся.

Сюрреалізм. Повний, безконтрольний сюрреалізм. І я в ньому головна героїня, що блукає чужим будинком, наче лабіринтом. Кожен крок - це глухий кут із чужими дверима, кожен подих - чужий запах. Єдина нитка, що утримує мене від остаточного провалля - Давидка. І спогад про той світ, який колись був моїм, але тепер здається примарним, розмитим.

Нарешті знаходжу потрібну кімнату. І от вона - картинка, що зовсім не вписується в цей дім: Давидка спить, підклавши ручки під голову, наче маленький янгол. У напівтемряві, при м’якому світлі торшера, сидить жінка з книжкою. Крісло-гойдалка легенько похитується.

Вона швидко закриває книжку, прикладає палець до губ, і в ту ж мить, наче хижий птах, зривається з місця, стрімко наближаючись до мене.

- Не заважай, - шипить, виштовхуючи мене за двері. Жест жінки, яка охороняє своє дитя від стерв’ятника.

Хочу противитися, дати відсіч, не давши мене вигнати з кімнати, але здоровий глузд перемагає емоції - навіщо будити малого? Нехай спить. Нехай хоч хтось відчуває себе спокійно в цьому будинку. 

- Тобі чого? - Ваннеса тут же підвищує голос, в якому метал, від якого миттєво виникає бажання зіщулитися.

- Я до брата, - наголошую на останньому, щоб вона не забувала, що це ми з Давидкою рідня. А вона - ніхто. І немає права так зі мною поводитися.

- Тобі повилазило? Він спить.

- Послухайте, - намагаюся стриматися. Я тут гостя. Вона - господиня. Я комашка, а вона - черевик, який може мене розчавити. Але хіба можна отак відкрито зі мною? - Я хочу…

- Мене не хвилює, що ти хочеш, а що ні. Де господар?

- Пішов, - випльовую це слово, а хотілося б виплюнути в пику цій мегері.

- От і добре, - на мить в її очах пробігає радість, коли вона дізналася, що її господаря немає вдома. Та жінка швидко приховує цю радість за товстезною ширмою, не даючи оптимізму пробитися нагору. - Настав час тобі дізнатися правду.

- Яку ще правду? - питаю, намагаючись, щоб голос звучав рівно, хоча всередині вже розплутується моток неприємних передчуттів. Те, що вона зраділа, що чоловіка немає в будинку, не добре. Це сто відсотків.

Ваннеса повільно зводить підборіддя, дивиться на мене так, наче я дрібна, наївна істота, котра навіть не здогадується, у чиїх лапах опинилася.

- А ти не замислювалась, - її тон капає отрутою, - навіщо йому взагалі допомагати тобі? Чому він тебе тримає тут, а не викинув, як непотріб?

- Ви про що? - Ледве стримуюся, щоб не перейти на крик.

Вона посміхається куточком губ, але в цій посмішці немає й крихти тепла. Це радше гримаса людини, яка смакує майбутню реакцію співрозмовника.

- Та правда, яку ти, як бачиться, не хочеш знати, - робить крок ближче, і від її парфумів, важких і задушливих, мене починає трохи нудити. - Вона в підвалі цього будинку. Ходімо.