Розділ 37

До нашого весілля. Нашого. Весілля.

Він вимовляє це майже буденно. Тихо, без натиску. У його голосі немає ані пристрасті, ані погрози. Лише спокійна впевненість. Як констатація факту. Але в мені ці слова як вибух. Мовби в кімнаті хтось зненацька кинув гранату, і лише я одна її почула. Повітря здригається, легені стискає від звуку, а тіло завмирає. Кожне слово лягає окремо. Я наче намагаюся розібрати їх на частини, зрозуміти, проаналізувати. Але коли намагаюся скласти їх разом - розум дає збій. Мозок зависає, як дешевий ноутбук, що не витягує обсяг емоційної інформації. Тіло лишається стояти тут, у кімнаті. Очі втуплені в нього. А свідомість десь в іншому вимірі. Там, де це не могло статися.

- Ви… це серйозно? - Питаю, але голос мій глухий, як крізь воду. Майже не чую себе. Як сторонній спостерігач.

Він застібає останній ґудзик сорочки, повільно, методично. Наче не просто вдягається, а готується до ритуалу. Потім підіймає на мене погляд. Його очі не просто темні. Вони - глибина, в якій не видно дна. Я не бачу в них ані гніву, ані бажання, ані навіть азарту. Тільки впевненість. Абсолютну. Буде так як він задумав. І ніяк інакше.

- А ти вважаєш, що просто переспати - кращий варіант? - спокійно запитує. Ніби тепер мені застібає ґудзики. Дійшов до останнього, верхнього, який перехоплює моє дихання, позбавляючи можливості нормально вхопити кисню. - Без імен, без зобов’язань. Один раз, і поїдеш, ніби нічого не було?

- Ні, - повторюю те саме, що вимовила пару хвилинами раніше. Та як же все кардинально змінилося за ці пару сотень секунд. Тоді була одна загроза - лягти з цим чоловіком в одне ліжко. Зараз інша пропозиція. Без фізичного контакту. За згодою. Та в ній щось є підозріліше, ніж просто провести з ним одну ніч та забути...

- Отже, весілля? - Ніби підбиває підсумки. Але не лише теми. Мого життя.

- Навіщо? - Виривається з мене. Без підготовки. Без фільтрів. Це слово летить, як порятунок, як єдине, що я можу кинути йому навперейми.

Це ж… це ж пастка, правда? Так просто не буває. Весілля - це не картка в меню. Не компроміс після однієї ночі. Навіщо йому одружуватись зі мною? Навіщо всі ці зобов'язання? Що я можу дати йому, чого він не може отримати від будь-якої іншої?

Він усміхається краєм губ. Але без іронії. Навіть без зверхності. До якої я вже встигла з ним звикнути.

- Ти ж сама сказала, що зробиш все заради свого брата, - сідає у крісло, закидає ногу на ногу, ніби ми ведемо ділову бесіду. А не стоїмо в полі між мораллю і капітуляцією. - Якщо ми одружимося, я офіційно перепишу на тебе частку свого бізнесу. Велику. Легальну. І з того моменту ти станеш фінансово самостійною. Стабільною. Зможеш довести тим придуркам, що можеш себе і свого брата забезпечувати. Зможеш його всиновити.

Я слухаю, але всередині все стискається в один тугий клубок. Мені хочеться вирватися з цього приміщення, вибігти на вулицю, дихати, кричати, думати вголос. Бо все те, що зосереджено наразі в голові, це бомба, яка ось-ось рвоне й все до біса рознесе.

- Навіщо вам це? - Питання те ж саме. І тепер ще більше хочеться вияснити причину такого "благородного" жесту. - Люди не роблять подібних вчинків просто так.

Він нахиляється трохи вперед. Його погляд впинається в мене, але вже не так гостро. Наче він справді хоче, щоб я зрозуміла.

- Бо в тебе є ціль. Бо можеш стати кимось більше, ніж просто дівчиною у біді. Я не обіцяю тобі любові, - додає, і його голос трохи холоне. - Але обіцяю угоду, яка вигідна для обох.

- А умови? Що ви хочете взамін?

Він встає. Підходить ближче. Його кроки тихі, але з кожним я відчуваю, як моє серце б’ється швидше. Мабуть, від страху. А може від очікування. Від того, що ще може бути гірше за це? Що може бути далі?

- Умови я назву пізніше, - тихо каже він. - Але найголовніше - тобі не доведеться зі мною спати. Це ж єдина умова, правда?

Я ковтаю повітря. Повільно. Гірко. У грудях порожнеча, яку неможливо заповнити.

Весілля… бізнес… стабільність… брат під опікою... і тіло моє поза торгом?

Це ж мало б бути полегшенням, але я відчуваю тільки ще глибшу тривогу. Бо якщо не тіло, то що тоді? Душа? Воля? Свобода?

-  І ви справді… - намагаюся спитати. Але слова рвуться. Не знаю, як завершити.

- Я справді, - відповідає він, ніби прочитав мої думки. - Але тобі доведеться вирішити. Швидко.

І тоді його очі стають інакшими. Вперше я бачу в них щось схоже на тінь. Ні, не емоцію. Не жаль. Не пристрасть. Щось значно старіше. Жорстокішу правду.

- Бо в цьому світі є лише два варіанти: або бути здобиччю. Або домовитись із хижаком.