Розділ 36

- Я знаю. - Тепер уже так. Знаю. Ніби цей дім розвіяв усі тумани й забрав залишки наївності. Як ніби присутність цього чоловіка вибила з мене всі райдужні думки, залишивши лише оголену, холодну, різку реальність. Реальність, у якій ніхто не робить нічого безкорисливо. Де допомога - це завжди валюта, борг, інструмент впливу. 

Я ж колись вірила. Я справді вірила, що люди бувають інакшими. Що є ті, хто здатен простягнути руку допомоги просто тому, що так велить серце. Я навіть на мить повірила, що Мехран Наємович - один з таких. Що він хоче допомогти не заради користі, а просто тому, що може.

- І? - у його голосі чути не просто питання. Це голка, що ледь торкається шкіри, але відчувається глибоко під ребрами.

Я опускаю погляд, ковтаючи клубок у горлі. Так, це було дивно. Для мене. Для Ельзи. Для помічниці Мехрана Наємовича - Альбіни. Для всіх, хто бодай краєм вуха чув про цю "допомогу" - вона здавалася незрозумілою, підозрілою, майже неприродною. І тільки я одна, дурепа, дозволила собі повірити, що це щось справжнє. Що він робить це через доброту… через щось людське.

- Дякую, - тільки ні в Мехрана Наємовича, ні в цього чоловіка немає душі. А якщо така є, то вона наскрізь чорна. Шматок вугілля. І якщо попередній "керівник" отримав з мене "зиск", у вигляді грошей, то що чекати від нього? Що він з мене візьме?

- Дякую? - Він повторює моє слово так, ніби це лайка. Усмішка повзе по його обличчю, але це не усмішка, а щось гірше - гримаса, яку хочеться стерти з пам’яті. Підступна, хижа, майже хвороблива. Обкладинка для книги жахів. Яка ось-ось злізе з палітри й зжере, навіть не подавившись. - І це все?

- Я не буду з вами спати, - слова вириваються з мене, як постріл. Голос зрадницьки зривається на кінці. Бо я знаю - це все, що у мене є. Моя єдина “цінність” в очах чоловіка - тіло. І я не віддам його. У мене більше нічого немає. Ні грошей. Ні житла. Ні навіть старої машини, яку можна було б продати. Я порожня у фінансовому плані.

- Навіть якщо від цього буде залежати майбутнє твого брата?

Він здатен отримати своє за будь-яку ціну. Погрози? Для нього це не злочин, а буденність. Реальні дії? Легко. Йому байдуже, що буде після. Його цікавить лише результат. Він не просто переступає через перешкоди - він їх виносить з ноги, залишаючи за собою руїни.

- Я… - повітря раптом стає важким, як бетон.

Я не можу віддати йому душу. Не можу дозволити зламати, висмоктати з мене все живе, зробити порожньою оболонкою. Але… Давид. Якщо поставити моє життя поруч із його - я пожертвую своїм. Навіть не замислюючись. Бо, можливо, колись у майбутньому моє тіло без душі знову побачить усмішку Давида й відчує тепло. Можливо, воно навчиться жити, любити, сміятися. Але якщо з ним щось трапиться… якщо я більше ніколи його не побачу… Ні!

- Я..., - "зроблю все щоб врятувати брата" застрягає в горлі, так і залишаючись не вимовленим. Бо все одно страшно. Моторошно. Що це відбувається у двадцять першому столітті. Що одна людина може маніпулювати іншою, використовуючи для цього дитину. Це жах.

- Ти думаєш, що я проститутку собі не можу викликати? - гарчить він, і в його голосі стільки презирства, ніби я його особисто принизила. - Чи десяток досвідчених шалав, щоб усю ніч мене розважали?

- Можете, - як на мене, то це взагалі синонім до цього чоловіка. До його імені. Якого я досі не знаю. Та який може, будь-що, будь з ким, і коли захоче. І якимось чином я опинилася в його владі...

- Що, справді готова лягти з мужиком заради свого брата? - його очі свердлять мене, шукаючи слабке місце.

Це не просто питання. Це допит. Перевірка. Гра.

- Так, - та на все це єдина відповідь. Чесна. До якої не зможе доколупатися, бо вона лунає від серця, яке неймовірно любить Давида. - Заради брата - так.

- Гаразд, - непередбачуваність - ось ще один синонім цього чоловіка. Що він зробить наступної години? Хвилини? Секунди? Бо зараз, наприклад, відправляється до шафи, поряд з тією, з якої я недавно витягнула невагому тканину, і дістає штани. - Якщо готова розставити ноги, значить і до весілля готова.

Натягує одну штанину, потім іншу, на мене взагалі не зважаючи уваги. Ніби втратив інтерес. Відразу після моєї відповіді.

- До якого весілля? - Хтось з його друзів одружується, і він хоче мене з собою взяти? Тому вже сам он лаштується на свято, дістаючи сорочку, яка очевидно що новісінька. Гладить тканину, як ніколи нікого не гладив...

- До нашого весілля, - відповідає він, застібаючи манжет і впиваючись у мене поглядом. І там вже більше немає ні жарту, ні гри. - Це ж куди краще, ніж просто лягти в ліжко з незнайомим мужиком?