Розділ 35

- Ні, дякую, не потрібно, - кажу я тихо, намагаючись, щоб голос звучав рівно. Ще не зрозуміло, чим попередня його "допомога" закінчиться. Якою ціною доведеться за неї розплатитися. Та там хоча б усе було заради Давидки. Заради його безпеки. А тут…

Легка тканина в моїх руках здається знайомою до нудоти. Пальці мимоволі ковзають по її поверхні, згадуючи кожен шов, кожен блискучий візерунок. І от, як холодним лезом удар - пам’ять. Клуб. Яскраве світло прожекторів, яке різало очі. Чоловічі погляди, що ковзали по мені, мов жирні липкі комахи. І серед них - його. Того вечора він теж був там. Сидів у тіні, щось повільно пив, граючи пальцями по склянці, ніби на музичному інструменті, а очі світилися, як у кота, що знайшов здобич. 

Тепер він тут, за кілька кроків від мене, і в його руках - нитки моєї пам’яті, які він смикає з холодною насолодою.

- Пам'ятаєш?

На жаль, так, пам'ятаю. Саме з цієї тканини все і розпочалося. Танець. Зустріч в тій кімнаті нічного клубу. Допомога. І тепер ще одна кімната. Тільки тепер вже його власна. У його власному домі. І єдине, але найголовніше на щастя - з братом все добре. Він поряд. 

- Так, - беземоційним голосом. Щоб і його не злити, але водночас і не продемонструвати, що мені це тоді сподобалося. І зараз я це залюбки повторю.

- Це буде танець… тільки для мене.

Ніби це запрошення. Насправді - наказ. Я маю це зробити. Крапка.

- Постарайся, - додає, а в його інтонації є щось таке, що стискає мені горло, наче він тримає його пальцями. Ніби як зроблю зле, то на мене очікує покарання. Хоча... Тут ні в чому не можна бути певною...

Я намагаюся вдихнути, але повітря стає густим, тягучим, наче мед, у якому можна захлинутися. Мене затягує назад у той клуб, де я вже колись виконувала роль, яка коштувала мені шматка душі. Там була сцена, музика, натовп. Тут лише він. І чомусь це страшніше.

- Ну? - його погляд пронизує мене до кісток. Його погляд викликає табун скажених мурах. - Чого стоїш? Ворушися!

- Я… - починаю, але слова застряють у горлі. Як і ноги. Вони вросли в підлогу і не те що не можуть танцювати, я не впевнена, що здатна зробити один нещасний крок.

- Танцюй, - холодно, наче вирок.

Та чоловіку байдуже. Це наказ. Ослухаюся - мене викинуть. Принесуть нову ляльку. На завтра вже і забудуть про моє існування. Як ніби такої й не було. А брат...

Я натягую на себе цю невагому тканину, відчуваючи, як вона липне до спітнілої шкіри. Починаю рухатися. Не від бажання. Від безвиході. Заради Давида. З надією, що хоч якщо моє життя розбите, майбутнє дитини вціліє.

Рухи виходять уривчасті, ламані. Плечі напружені, коліна тремтять. Я чую, як тремтить тканина на мені, як у скронях стукає серце - швидко, боляче. Це не танець. Це інстинкт виживання. Кожен рух - щоб дожити до кінця музики, якої навіть немає.

Він сидить, відкинувшись на спинку крісла, але очі не відводить. Досліджує. Вивчає. Наче не тіло бачить, а те, що під ним. Мої страхи. Мої слабкі місця. Де я беззахисна. Куди можна влізти, розтрощити, знищити.

- Ні, - раптом каже він різко. - Це ні про що.

Я зупиняюся, ковтаючи повітря, яке здається гірким.

- Я...

- Серйозно? Ти справді думала, тебе на схід хотіли відправити танцювати? - його голос сочиться глузуванням. - Це, по-твоєму, танці, за які хтось платитиме? А тим більше ті гроші, що тобі обіцяли?

- Так… — відповідаю тихо, і відчуваю, як у цей момент виглядаю беззахисно, жалюгідно. Бо я ніхто. Нікчема. Чоловік про це тільки но прямо сказав, а його єхидний вискал не дає ні на секунду про це забути.

- Ти дурненька. Танцювати? - Він киває, але в усмішці немає жодного тепла. - Тебе хотіли продати в рабство.

Рабство. Слово б’є, як удар по голові. У вухах дзвенить, світ розмивається. Це не просто слово, це вирок. Воно розрізає свідомість на клапті. І ці клапті - я.

- І явно не для танців, - додає, повільно вимовляючи кожне слово, ніби смакує.

Мене накриває холод, від якого холонуть ноги. Темрява повільно підступає до грудей, вимикаючи світло в кожній клітині.

- Якби не я… - розставляє акценти, вкотре демонструючи, хто тут хто. Хто господар, а хто ганчірка, якою будуть витирати підлогу. - Якби не я, ти б зараз обслуговувала мужиків у якомусь підвалі. І ніхто б навіть не знав, що ти зникла.