Розділ 34

- Мені потрібно переодягнутися, купальник мокрий, - намагаюся звернутися до здорового глузду цієї ментально небезпечної істоти, з якою мене замкнено в одному просторі. Брехня звучить напрочуд переконливо. Насправді купальник сухий, як пустеля після пекельної спеки. Таке враження, що його віджимали разів тисячу, а потім сушили феном у режимі "смерть фені". Але мої слова - це не про вологу тканину, а про реакцію на цього чоловіка, який буквально випалює мені нерви.

- Ну, якщо потрібно, то переодягайся. Я що, нелюд якийсь, чи що? - каже майже доброзичливо. І в його інтонації є щось особливо липке, чого я б воліла ніколи не відчувати.

Наскільки безпечно на це відповідати? А якби я сказала "так"? Було б цікаво дізнатися, як швидко він перестане посміхатися… чи як швидко я пошкодую.

- Мені потрібен мій одяг, - намагаюся говорити рівно, хоч усередині все зведено у тугий вузол. Щоб моє тіло залишилося цілим і без тріщин, я прикушую язик і ковтаю всі колючі слова, які крутяться у моїй ще не розбитій голові.

- Чуєш, принцесо, а не забагато "потрібно" у твоєму лексиконі? - його губи розтягуються в усмішці, але очі блимають, наче лампа перед вибухом.

І тут, ніби між іншим, він стягує боксери. Повільно. Майже демонстративно. І його «дубина» знову загрозливо націлена на мене. Чорт забирай. Навіть холодна вода не вбила цю «бойову готовність». У нього що, лише один режим? Завжди "ввімкнуто"? Може, механізм зламався, і поки його не полагодити, він і далі буде так загрозливо світові нагадувати про себе?

- Ось тут твої манатки, - відчиняє шафу, дістає звідти халат, але не поспішає його вдягати. Погляд уважний, наче він чекає від мене якогось кроку. Чи я підійду перевірити, чи не бреше? Чи це черговий підступ?

- Добре, - киваю, удаючи, що вірю. Та не наближаюся. Погляд сам ковзає до його "дробовика", який розгойдується з боку в бік і ніяк не хоче отримати "захисний чохол".

- Ну, сміливіше. Ти що, мене боїшся? Чи… - погляд чоловіка опускається вниз, і я автоматично простежую за ним. Наче раніше цього не бачила. — Його?

Він сміється. Задоволено, мерзенно, ніби вгадує кожен мій внутрішній рух. А я ловлю себе на тому, що зависла, розглядаючи цей… агрегат. Весь у жилах, важкий, на вигляд гарячий, наче пульсує. Перевірити? Ні, дякую. І досить із мене цього видовища.

- Дотепна, - кидає він і знову сміється.

Алілуя! Нарешті халат огортає його тіло, хоч "зброя" й залишається при ньому, та хоча б ховається за тканиною. Білий шовк - моє маленьке тимчасове полегшення.

- Де я можу переодягнутися? - питаю, вже ненавидячи себе за те, що підходжу до шафи, постійно озираючись. Переживаю, що в нього в голові може щось "клацнути" й він скористається моментом. Бісить, що кожен мій рух - під його поглядом. Бісить, що я навіть змінити одяг не можу без цього виродка.

- Чим тобі тут не подобається? - розводить руками й вмощується на ліжко так, наче купив квиток на мою виставу.

- Тут ви, - чесно, прозоро, без ігор.

- Звикай. Я тепер буду завжди поряд, - його слова падають важко, як двері, що зачиняються за спиною.

Це ж погроза? Так? Так? Це ж вона!

- Я нікуди не піду, - додає він, коли я зависаю з порожнім поглядом, намагаючись вирахувати: це жарт чи вирок.

Надія дохне миттєво. Різко розвертаюся й здираю з себе купальник, не шкодуючи ні тканини, ні швів. Чую, як щось хрускає у застібці. Байдуже. Головне - щоб хрускіт не пролунав у мені.

- Мені потр… - починаю, але зупиняюся, коли ловлю його погляд, що кілька секунд тому розглядав мою п’яту точку з надмірним інтересом. - Я маю подзвонити своїй керівниці.

Він попереджав мене про "потрібно" і що його має бути менше у моїх виразах, та я справді маю набрати до Анастасії Борисівні. Попередити, що зі мною та братом все гаразд, ми живі, і якось домовитися стосовно роботи. Щодо того, коли я зможу вийти на зміну. При цьому не знаючи, чи колись взагалі вийду з цього будинку.

- Гаразд, - спокійно, як ніби очікував такого прохання, - послуга за послугу. Так?

- Добре, - тут нічого не буває просто. Нічого. - Я зроблю вам масаж. Тільки без… завершення.

- А мене це вже й не цікавить, - відмахується він, хоча халат зрадницьки виказує, що його "молодший" думає інакше. - Там, де ти взяла свої манатки, внизу є дещо. Візьми.

У мене всередині все стискається. Мабуть, це якась секс-іграшка. Щось, що він вважає "цікавим". Але вибору немає. Взагалі.

Йду. Нахиляюся, відчуваючи його погляд на своєму заді. Дістаю легку, майже невагому тканину.

- Не забула, як цим користуватися?- його голос звучить занадто весело. Гірше, ніж сам погляд. - Чи допомогти?