Розділ 33

- Ви... ви ж не будете... приставати до мене? – слова виходять надломленими, мій голос тремтить, як натягнута струна, готова ось-ось луснути. Мені навіть боляче чути саму себе. Я намагаюся показати, що зламана, беззахисна, що не варто добивати мене, бо я вже напівмертва всередині. Хоча насправді прекрасно розумію, чого він хоче. Навіщо його амбали затягнули мене до кабінету. Чому він удає, що заступається за мого брата. Все це гра, де ціна ставки не гроші, а я сама.

Він посміхається. Повільно, ледачо. Ця усмішка холодна, наче крижаний ніж, який ковзає по шкірі.

- Хтозна, – відповідає, і це звучить майже весело. Майже. Для звихнутої людини як він. Для того, в кого мізки давно відіграли останню серенаду. – Десять хвилин у басейні й хто знає, що може статися.

Мене пробирає до кісток. Мовби хтось розчинив у моїх венах крижану воду. У грудях стискається щось важке й гостре. Кожне його слово наче випробування на витривалість. Хоча ж я знала, що він це скаже. Але коли чуєш подібне вголос - це зовсім інше. Це як удар, на який не встигла зреагувати.

- Я вже казала... – я ковтаю повітря, відкашлююсь, збираю крихти сили, аби не розпастися на очах у цього чоловіка. Його присутність виснажує, його погляд роздягає до кісток. – Я не... не така. Ви, напевно, мене з кимось сплутали.

Він дивиться на мене з тією спокійною зверхністю, яка бісить сильніше за будь-які лайки. Його погляд – темний, в’язкий, мов нафтове озеро. А від нафти так важко відмиватися...

- І що з того? – каже він тихо, майже ніжно, але в цій ніжності чується метал. – Ти думаєш, у тебе буде ще такий шанс? 

Авжеж ні. Я молода. Мені зовсім недавно стукнуло всього вісімнадцять. Мій відлік дорослі розпочався буквально ось-ось. Та попри це я не витаю у рожевих хмарах, не їм солодку вату й не споглядаю за рожевими єдинорогами, які весело бігають одне за одним.

- Це... – він жестом вказує на валізу, – трапляється раз у житті. Друга така пропозиція може й не з’явитися.

Його слова звучать спокусливо. Валіза мовчки дихає під ногами, а ці пачки грошей наче шепочуть мені: візьми нас, все вирішиться. Брат буде в безпеці. Ти залишишся при здоровому глузді. А не будеш у кожному бачити ворога та підставу.

- Ні, – нарешті кажу я, дивлячись просто йому у вічі. Мій голос глухий, але в ньому з’являється сталь. – Ні. Не такою ціною.

Цей вибір назавжди залишиться зі мною. Як татуювання. Тільки те можна через десятки сеансів звести з тіла, а це в'їсться в мозок раз і назавжди і я буду помирати та пам'ятати цей день та це рішення.

Він примружує очі, наче розглядає нову гру. Чим більше грає - тим більше хочеться. Бісове казино, де замість фішок - моє життя, а замість виграшу - моє майбутнє.

- Добре, – киває чоловік, і я не можу зрозуміти, жартує він чи серйозно. – Тоді половина суми. Половина і ти просто знімаєш щось одне. Або бюстгальтер. Або трусики. Я сьогодні добрий, тож за тобою залишу право вибору.

Мені пересихає в роті. Слухаючи ці слова, я відчуваю, як серце б’ється так сильно, що його можна почути.

- Ви... – губи тремтять, – ви це серйозно?

- Цілком. – Посміхається знову, і ця усмішка ще небезпечніша, ніж перша. – Тільки щось одне. Бюстгальтер. Або трусики. Це не так багато, чи не так?

Щось одне... Це ж не означає нічого більше... Тільки одне. Підступний голос в голові намагається мене підштовхнути. Але я бачу, як чоловік дивиться на мене, наче оцінює товар на ринку. І від цієї думки стає бридко.

- Ні. – Вимовляю тихо, але так, що відчуваю, як це "ні" розсікає повітря. – Навіть за половину.

Ми кілька секунд дивимося одне на одного, мов два гравці за фінальним столом. Потім він знизує плечима, ніби йому байдуже, але я бачу, як напружилися його щелепи. Ніби йому байдуже, але я розумію – ні, не байдуже.

Раптово підходить до краю басейну, розганяється і стрибає у воду. Бризки хлюпають на мої руки та обличчя. Вода холодна, але відчувається, ніби вона гарячіша за повітря, яке мене душить.

Я затамовую подих, спостерігаючи, як він пливе під водою. Його тіло рухається легко, сильними ударами розрізає гладь. Мить і він з'являється за кілька метрів від мене, вода стікає по його обличчю, блищить на грудях. Він проводить рукою по мокрому волоссю, вдивляється в мене крізь тонку плівку води, і в його очах немає вже жодного натяку на гру.

- Ну що ж, – говорить він повільно, чітко, кожне слово, мов крапля отрути, падає в мою свідомість. – Добре. Але запам’ятай: ти просто так звідси не вийдеш.

Робить паузу, а потім додає, з холодною буденністю:

- Готуйся. До ліжка.

У мене наче вибивають землю з-під ніг. Світ звужується до цього басейну, його очей і того факту, що тепер у мене немає вибору...