Розділ 32

Я йду за чоловіком, імені якого досі не знаю. Іду мовчки, ковтаючи хвилю страху, що розливається з живота до грудей, підступаючи до горла, стискаючи дихання. Рій запитань гуде в голові - болісний, нав'язливий, отруйний. Куди ми йдемо? Навіщо я тут? Що буде далі? 

Але я йду. Без жодного слова. Без опору. І, схоже, вибору в мене немає.

Він не озирається. Не каже ані слова. Йде попереду, впевнено, мовчазно, як людина, яка завжди знає, куди прямує. Я - позаду. Як тінь. Як німа присутність, приречена лише повторювати його рухи. Здається, що навіть його тінь важливіша за мене. Вона принаймні належить йому, частина його. А я тут випадкова. Зайва.

- До басейну, - коротко, майже байдуже. Потім різкий погляд через плече, швидкий, мов сканер. Наче я не дівчина, а об'єкт дослідження. Щось між цікавинкою і загрозою. - Чекай там.

Я зупиняюсь, мов вкопана. Серйозно? Басейн? У голові суцільна тріщина. Чекаю пояснень, хоча всередині вже знаю - їх не буде. Цей чоловік не з тих, хто пояснює. Він з тих, хто діє. Від нього не чекають слів, чекають наказів. Бо той, хто надто допитливий, може раптово зникнути. Таких тут, напевно, не жаліють.

- Що? - ледь встигаю перепитати, та він уже розчиняється в коридорі. Як тінь. Як дим. Обертаюсь - порожньо. Жодного звуку, жодної камери. І це наштовхує на дві думки. Або тут настільки безпечно, що в них банально немає сенсу. Або тут відбувається щось настільки жахливе, що записувати таке, це само себе підставляти, якщо ця відеозйомка потрапить в руки правоохоронців.

Я ковтаю слину, що стала раптом гіркою. І все ж іду. До басейну. Куди мені й прийшов наказ слідувати.

Вода тиха, чиста. Занадто спокійна, як для мого стану. Здається, ніби вона насміхається наді мною. Ніби говорить - "ти чужа, і ніколи не будеш почувати себе тут спокійно. Остерігайся. Кожної хвилини. Кожної секунди".

Сідаю на край лежака, обіймаю себе руками. Мені не холодно. Але відчуття як у льодовій камері. Думки - крижинки, що стукаються одна об одну, боляче, дзвінко, і від того ще більше хочеться закричати. Я боюсь. Боюсь того, що буде через кілька хвилин. І ще більше - того, що буде після.

Кроки. Важкі. Впевнені. Повертаюсь. Він. Все той самий. У боксерках, як і раніше. Та цього разу не з порожніми руками. З валізою. Чорною, блискучою, великою. Вона виглядає так, ніби в ній можна перевозити щось заборонене. Зброю. Наркотики. Мертві таємниці.

- Що це? - Перша не витримую, коли чоловік ставить цю валізу на підлогу та відходить, начебто вона будь-якої миті може злетіти в повітря. 

Він знову усміхається. Ця посмішка не та, що викликає тепло. Вона з холодом. Вона майже гра. Майже виклик.

- Це твій шанс, - каже просто. Його голос спокійний. Мелодійний, як в актора. Але те, що він каже, звучить, як натягнутий дріт. Один рух і порветься. Одна мить і поріже, роблячи дуже боляче.

- На що? - З його вуст "шанс" звучить ніби знущання. Щось ефемерне, до чого не можна доторкнутися, не реально взяти.
- Підійди, відкрий, - легкий жест рукою в сторону валізи. Настільки легкий, котрий притаманний худенькій дівчинці, з грацією, а не здоровезному чоловіку, котрий весь зітканий з м'язів. Які переливаються на руці, грудях, шиї, не даючи забути навіть на мить стосовно того, з ким я маю справу.

Ну, там же не може бути вибухівка. Ну, куди. Тому роблю крок, ще один, третій, і повільно опускаюся біля цієї чорної валізи, все ж остерігаючись того, що вона може здетонувати. Та попри це натискаю на механізм і лунає клацання. Водночас і всередині мене щось спрацьовує, сигналізуючи, що шляхів відступу не залишилося. А якщо ні, то сенс тягнути?

Повільно відпускаю одну сторону валізи, і коли бачу там гроші, багато грошей, відпускаю, різко відскакуючи назад, ледве не посковзнувшись на плитці. В голові тут же виникає "таку суму не реально заробити чесно, ні." Все у валюті. Пачками, перемотаними гумками. І зараз частина цих пачок випадає до моїх ніг, звиваючись там, як небезпечні змії.

- Що це? - питаю ще раз. Але голос мій глухий. Порожній. Очі між ним і грошима. Серце десь у п’ятах.

- Тут вистачить на те, щоб розв'язати питання з твоїм братом. Ти не маленька дівчина, маєш тямити, що в наш час все купляється. Продається. Обмінюється. Це твоя можливість. Обміняти ці бабки на свій спокій та безпеку брата. Заткнути мордяки тим покидькам, щоб вони більше не дзявкали. 

- І що я маю за це зробити? - Те, що тут вистачить, я не сумніваюся. Тут стільки грошей, що я за все своє життя стільки не зароблю. Легально. Чесно. Не продаючи тіло. Тому просто так ТАКІ гроші ніхто нікому не дає. Має бути вигода. Яка?

Він не відповідає одразу. Підходить ближче. Зупиняється. Дивиться прямо в очі. Потім - нижче. До грудей. Його погляд не зухвалий. Холодний. Практичний. Мов сканер. Мов вибір товару на прилавку.

- Десять хвилин зі мною в одному басейні, і ти з братом вже сьогодні повернетеся додому.

- Просто поплавати з вами? - Я, звичайно, чула про дуже дивні "фетиші" дуже дивних людей, як от платити величезні гроші за трусики, які носили дівчата. Чи за те, що їжу завчасно пережовують, а потім відправляють поштою... Божевільня? Авжеж. Але і я не в пансіоні для джентльменів.

- Так, - каже. І додає, спокійно, майже буденно, як медик на огляді: - без цієї непотрібної ганчірки...