Розділ 30

- Ні, не проти, - чую свій голос. Тихий, хриплий. Не тому, що я справді не проти. А тому, що… я не знаю, що станеться, якщо скажу інакше. Що дозволено тут? Що заборонено? Де ці лінії, за які заступати ні в якому разі не можна?

Я стою, мовчки, мов у замкненому просторі, де кожен рух, кожне слово можуть зірвати замок, зірвати ґрати й тоді вже нічого не стримає те, що стоїть по інший бік.

Біла сорочка натягується на його широких плечах, обтягує сильні руки. Він розстібає ґудзики один за одним, повільно, методично, ніби це ритуал. Пальці ковзають по шиї, затримуються біля ключиць, по-звірячому спокійні, але я бачу - він напружений. Він не втомлений. Він заряджений, як звір перед стрибком.

- Довгий день. - Голос оксамитовий, але я відчуваю в ньому сталеві нотки. 

- Угу, - чемно мугикаю, слухняно, мов дресована. Хоча всередині мене трясуться стіни. Сьогоднішній день розірвав мене на шматки. Я за рік не переживала стільки емоцій, скільки за ці години: страх, сором, злість, надія, знову страх. Феєрверк, що палить усе зсередини. Феєрверк емоцій, котрий дивував своєю строкатістю.

- Зробиш мені масаж, Аніто?

Я завмираю на місці, і тільки мої очі й надалі уважно спостерігають за чоловіком, який остаточно стягує сорочку, недбало відкидаючи її на бильце стільчика, а після береться за бігунок на штанях...

- Я… не вмію, - видавлюю з себе. Голос слабкий, зрадницький. Я ж умію, я знаю. Мама завжди вимагала "хоча б п’ятихвилинний масаж". Давидка теж любитель порелаксувати.  Але вони рідні. Вони мої. А це… це щось зовсім інше. Чоловік, якого я не знаю. Я навіть імені його не знаю. А вже маю торкатися?

- Мізків тут не треба, - спокійно, майже весело, а в тиші звук бігунка різко лускає по нервах, - голову відключи, і працюй руками.

Він стоїть переді мною, і коли штани спадають на підлогу, я примушую себе не дивитися. Не вдивлятися. Не аналізувати. Я думаю не про те. Не про те! Але тіло реагує. Воно наче стискається, стигне, кров відступає від пальців.

- Масаж, - м’яко, але з тією ж непохитною інтонацією. Не залишає місця для "ні". І він падає на ліжко - спиною вгору. На щастя. Моє тіло хоч трохи розтискається.

- Я… я б тільки переодягнула купальник. Я мокра, - губи самі складають ці слова, я хапаюся за них, як за мотузку. Котра може допомогти виповзти з цієї психологічної ями.

- А мені подобається, що ти мокра.

Та він цю мотузку перерізає. Гострими ножицями, не жаліючи, одним вправним рухом руки.

Я на мить заплющую очі. Відчуваю, як гаряче кров б’є у вуха. В голові ніби дзвенить. Від того, що я маю зробити. Але ще гірше буде, якщо не зроблю...

Сідаю поруч. Дуже обережно. Так, щоб не доторкнутися ні стегном, ні рукою, ні навіть краєм тканини. Тільки пальці. Тільки руки. Кладу їх на спину. Вона гаряча, мов камінь на сонці. Пальці дрижать. Шкіра під ними пульсує. Я не знаю, що він відчуває. Але я знаю, що я відчуваю: оскому в горлі, тремтіння в ногах.

- Я сказав масаж, а не гладити, - низько звучить застереження.

Серце в грудях підскакує. Я стискаю губи й пробую сильніше. Не думати. Вимкнути голову. Просто виконувати.

Пальці дрижать, коли торкаюся його плечей. Твердих, гарячих. Шкіра під моїми подушечками пальців ніби пульсує.

Провожу руками обережно. Він видихає, але я не знаю, чи це розслаблення, чи контроль. Кожен дотик дається важко: пальці по лінії шиї, потім трохи нижче, по трапецієподібних м’язах, по плечах. Відчуваю, наскільки він сильний. Не просто сильний, а ніби тіло зібране, як механізм. Не розслаблене насправді. Готове. Завжди.

А моє тіло… моє тіло зрадницьки тремтить. Я не хочу цього. Не хочу бути тут. Але інстинктивно слухаюсь. Бо Давид поруч. Бо я не знаю правил гри.

- Добре, - каже він зрештою. Голос трохи нижчий. І я здригаюся, коли чую наступне. - А тепер я хочу масаж із закінченням.

Я не встигаю нічого відповісти. Він перевертається на спину. І я… бачу, що він навіть не намагається приховати збудження. Тонкі боксери нічого не прикривають. А після і вони покидають тіло чоловіка...