Розділ 28

Не дарма говорять, що певний знак зодіаку відображає певну людину. В цю мить я в цьому пересвідчуюся, спостерігаючи за тим, як Давидка розсікає рученятами воду, весело пищачи від задоволення. В цьому плані я могла собою гордитися. Брат в безпеці, щасливий, отже, я не така жахлива сестра, якою мене хотіла виставити те стерво з відділу опіки.

- А як тобі заняття з вихователькою? - Врешті-решт був час поставити це запитання, бо братик після уроку примчав з блискучими очима та почав заявляти, що я обіцяла басейн. А оскільки робити було нічого, чекання морально ламало, то не було причин відмовляти. Я одягнула новесенький купальник. Закритого типу(о, удача!). Для Давидки ж завчасно були підготовлені шорти для плавання та надувні нарукавники для безпеки.

- Клас, - і демонструє великий палець, оцінюючи старання Станіслави Миколаївни.

- Тобі все сподобалося? - І цей такий дорослий жест маленького хлопчика ще більше змушує мене заспокоїтися. А що як не все настільки погано? Я дарма хвилююся, очікуючи постійно підстави? Є, звичайно, на те причина. На "ма" починається, на "ма" закінчується, та все ж...

- Дуже! - Знову захоплений вигук, і очі дитини, яка точно не обдурить. - Тут класно, так? 

- Так, - можливо. Якщо не враховувати ту дивну жінку, яка ходить туди-сюди, вдаючи, що чимось шалено зайнята, насправді ж контролює нас з братиком. Ніби між іншим кидає в нашу сторону незадоволені погляди.

- Тут такі ігри! - Продовжує Давидка, бо йому глибоко фіолетово на стару мегеру. - Ми грали з вихователькою. Там є така дошка - водою малюєш, а потім усе зникає. Як магія! Уявляєш?

- Ні, - чесно зізнаюся, бо ніколи раніше такого не бачила, - але ти ж мені покажеш, так?

- Звичайно! - Активно киває голівкою хлопчик, мені навіть здається, що на якусь дещицю секунди задумується стосовно того, щоб тут же вискочити з басейну та продемонструвати ці чудеса. Та все ж дитячі пустощі перемагають, і він надалі продовжує бовтатися у водичці, захоплено розповідаючи. - І конструктор великий! І ще мені показували пазли з тисячею деталей! Ми зі Станіславою Миколаївною зібрали одну картинку. Там замок!

Може, навіть цей, котрий хтось називає будинком? Я б не здивувалася, якби це було правдою.

- Тобі сподобалося? - Голос вийшов спокійний, як я вміла. Як навчилася. Бо коли є малий - треба тримати обличчя.

- Дуже! - очі у нього світилися. - Ми тут залишимося? Надовго?

Я стисла пальці на колінах, аж нігті вп’ялись у шкіру. Надовго? Господи... Давидка сам того не розуміючи, знову нагнав на мене жаху. Бо одне діло побути тут, погратися, скласти пазл. А інше знати, що ти тут надовго, і назавжди залишишся чужим. Бо це не твоє життя. Не твій рівень.Не твоє суспільство. Ти тут сторонній...

- Не знаю, сонце, - сказала тихо. - Подивимося, добре?

Він кивнув і знову занурився у воду, підстрибуючи й пускаючи бульбашки. Я відчувала, як щось важке зупинилося в грудях. Його радість це пастка. Його довіра це мотузка на моїх зап’ястках. Він ще не розуміє. Ще не бачить.

- А мама… - раптом почувся тоненький голосок. Я здригнулася, обернулася до нього. Виявляється, я настільки занурилася в роздуми, що не помітила, як братик підплив ближче, практично впритул. — Мама приїде сюди? Вона знає, де ми?

В горлі пересохло. Навкруги було стільки води, а складалося враження, начебто ми зараз в пустелі.

- А ти… ти хочеш, щоб вона приїхала? - Обережно запитала. Відповідь може бути будь-якою.

Давидка завмер, опустивши погляд у воду. Очевидно, що і малий усвідомлював, що від відповіді багато що залежить.

- Не дуже, - нарешті зізнався ледь чутно. - Вона… вона завжди кричить. Завжди на тебе зла. А тут… тут тихо. І є ігри.

Я кивнула. Хоча всередині все стискалося в тонку, хворобливу лінію. Так, тут є ігри. Тут є тиша. Але ціна цієї тиші така, що навіть я її до кінця не розуміла. Ще ні.

Я вкотре перетнулася поглядом з тією жінкою. Ненадовго. Зовсім трішки. І відчула, як ніби зачепилася за колючий дріт. Вона стояла осторонь, але я знала - вона бачить усе. Вона все доносить. Хто вона? Стара служниця? Довірена особа? Вона була тут давно, це було видно по манерах. По тому, як вона оцінювала мене. Як новий, ще не промаркований предмет у домі. Як щось, для чого потрібно знайти місце в будинку. Або викинути. В її розумінні краще викинути.

Давид ще раз пірнув, а я закрила очі, вдихаючи запах літнього повітря. Далеко, за стіною, чулася машина. Гулкий звук, ніби низька нота в органі. Ніби старе життя, яке нагадувало про себе та свої переваги.

- Давидка, сонце… - прошепотіла я, - давай ще хвилинку, і підемо, добре?

Він пробурмотів "угу", і я терпляче чекала, поки ця хвилина мине. Щоб згвинтити звідси. Закритися з братиком десь в кімнаті. Складати пазл. Малювати. Будь-що, тільки б не знаходитися під постійним наглядом цієї жінки.

Скрегіт. Важкий, металевий. Ворота.

Я різко обернулася. Чорна машина повільно заїжджала на подвір’я. Блискуча, з тонованими вікнами.

Я не бачила, хто всередині. Але знала. В кожній клітині шкіри, в кожному зведеному нерві - це він. Господар.

Всі навколо завмерли. Жінка біля дверей ледь помітно випросталася, охоронець, що стояв під стіною, зсунувся з ноги на ногу. Давид, на щастя, був ще у своєму маленькому світі води й веселощів, не помічаючи, як змінилося повітря. Наскільки воно стало тяжчим. А я стояла. Зі стислими пальцями. З грудьми, в яких щось калатало так, ніби хотіло вирватися.

Машина зупинилася. Двигун затих.

Я зробила крок назад, відчуваючи, як тіло вже реагує саме, без моєї волі. Лише одна думка пульсувала в голові: почалося.