Розділ 27

Я віддала мобільний бритоголовому. Передала так, ніби це була граната, і я з якимось зловтішним задоволенням дивилася, як він ховає її до кишені. Хай би рвонуло просто там, хай би вивернуло цей його холодний вигляд на інший бік, показавши, чи є під ним хоч щось людське.

- І що ж мені дозволено робити? - Нехай озвучить всі правила. Можливо, не можна дихати? Бо тут все престижне, дороге, сучасне. А я простолюдина, яка незрозуміло яким чином сюди забрела.

Він не поспішав. Знехотя, ніби я його страшенно втомила, поклав мій телефон до кишені. Потім повертів головою, повільно, уважно, наче перевіряючи, чи немає на території зайвих очей, зайвих вух. Нарешті погляд зосередився на мені. Як об’єктив камери, що піймав у кадр порушника.

- Чекати, - кинув просто й сухо. - Господаря.

Чекати. Як вірна собачка. Як добра, слухняна собачка, що сидить біля дверей і терпляче чекає, коли хазяїн повернеться додому. Може, кине кістку. Якщо господар буде в гарному настрої. Може, просто відштовхне ногою. Якщо важливе цабе сьогодні зле.

Я стиснула зуби так сильно, що аж скроні запекли. У голові клубочився мій язик, шалено свербів, просився нарватися, вистрілити: “А хто ви, чорт забирай, такі? Хто дав вам право?” І тільки здоровий глузд зупиняв мене. Бо навіть той, хто гавкає, тут не має шансів.

- Я так розумію, мені не можна виходити за межі подвір’я? - тихо, рівно. Ніби й справді цікавлюсь. Хоча на дев’яносто дев’ять відсотків знала відповідь.

- Ні, - авжеж. Той єдиний відсоток швиденько згорів в пічці реальності. - Якщо ти надумаєш тікати, тут є пси. Вони добре знають свою роботу. Не раджу перевіряти свою удачу. Вона явно повільніша за наших монстрів.

Я любила песиків. Завжди за можливості купувала корм в магазині, щоб погодувати безпритульних хвостиків. Наливала їм воду влітку. Носила у двір теплі речі взимку. Та я навіть не сумнівалася, що десь на території цього замку справді є монстри. Не від народження. Не по своїй суті. Народжені добрими чотирилапими їх перетворили в монстрів. Бо тут по-іншому не можна. По-іншому тебе тут зжеруть. Тут єдине правило - або ти, або тебе.

- Гаразд. Я..., можна я хоча б подивлюся як там братик?

- Не варто. Він займається з вихователем. Все під контролем. Не заважай.

"Не заважай."

Це слово дзвеніло в голові, як ланцюг. Воно вже сьогодні звучало. Тільки без голосу. Від тієї жінки в костюмі, з якою я раніше розмовляла. Її погляд казав те саме. Виходить, я обміняла шило на мило? Одних хижаків змінила на інших?

Ми рушили всередину будинку. На екскурсію. Моєю в'язницею на невизначений термін.

Замок всередині був ще величнішим, ніж зовні. Високі стелі, в яких губився звук наших кроків. Сходи з різьбленими поручнями. Дзеркала в позолочених рамах, які множили моє бліде обличчя на сотні відображень. Я ловила себе в цих віддзеркаленнях і щоразу думала: не я. Це хтось інший. Це якась Аніта, що потрапила в поганий сон. 

І персонажів в цьому сні ставало все більше, бо варто було нам відправитися на екскурсію кухнею, як назустріч вийшла жінка. У віці, з рушником в руці, ніби вона ним збиралася захищати своє володіння.

- Рауль, - вона впилася своїми вузькими, гострими очима в бритоголового, перегороджуючи шлях, - вільний.

Хто вона? Дружина господаря будинку? Навряд. Куди старше за нього. Можливо, мати? Все може бути. Та очевидно те, що має безапеляційний авторитет, оскільки охоронець різко змився, тільки поважно їй кивнувши на прощання.

- До...

- Скільки тобі? - Мої старання були чемною тут же помножилися на нуль, залишаючи сухий залишок - скепсис, котрий жінка не приховувала в мій бік.

- Вісімнадцять, - навіщо їй ця інформація? Невже щоб...

- І в скільки ж ти його народила? Років в тринадцять?

Обличчя її скривилося так, ніби я саме зараз плюнула їй у чашку з чаєм.

- Кого?

- Дурепу вимикай, - це, напевно, в розумінні цієї жінки була цінна порада, на яку я мала подякувати, - хлопчик. Малий. З яким зараз займається Станіслава.

- А, Давид? - На що отримала тільки черговий холодний погляд. - Він мій брат.

- Брат? - Перепитала так, ніби це було куди дивовижніше, ніж те, якби я справді народила в тринадцять років. - Взагалі ніким не гребує.

Я стояла й дивилася на неї, ніби на стіну. Внутрішньо била себе кулаками в груди, кричала, що я не така, що вона нічого про мене не знає. Але зовні – мовчала. Гризла губу, поки не відчула солоного смаку.

Вона ще раз ковзнула по мені поглядом, від взуття до волосся, і зітхнула.

- Ти хоч раз з мужиком була?

Обличчя палахкотіло. На очі наверталися сльози. Я втягувала повітря, ніби пробиралася крізь вузький прохід. Та мовчала. Чекала. Господаря. Бо вона – ніхто. Вона для мене ніхто. І я маю повне право їй не відповідати. І я цим правом залюбки скористаюся.

- Ясно, - пробурмотіла вона, більше до себе, ніж до мене. - Що ж, моя тобі порада, дівчинко: тікай, поки не пізно. Бо після буде боляче. Будеш збирати себе по шматочках і не складеш. Тут пропалені життям ламалися. А ти ризикуєш зійти назавжди…

Я стояла, втупившись у підлогу. Дивилася на маленьку подряпину на паркеті. Схоже на тріщину. На щось, що теж хтось намагався залатати, та так і лишив...

- Знаєш, що цікаво? - Ще не все. Не кінець. Моральне знищення ще не закінчилося. -  Тут дівчата завжди думають, що вони виняток. Особливі. Що їх помітили не просто так, а бо… в них щось є. А потім, коли приходить час розплачуватись, вони завжди дивуються. Чому я?

Вона усміхнулася. Тонко, без радості. Просто як констатація факту. Не більше.

- Не хвилюйся. Ти теж пройдеш цей шлях. Спершу зачарування, потім звикання, а далі… далі вже байдуже. Головне не кричи. Тут не люблять, коли ламаються з шумом...