Розділ 26

Що ж, я навіть не сумнівалася, коли ми заїхали на цей район і протягом добрих двадцяти хвилин по ньому кружляли туди-сюди. Тому навіть не виникає здивування, коли перед автомобілем відкриваються здоровезні ворота, а за ними знаходиться замок. Величезний, масивний, двоповерховий, із баштами, балюстрадами, колонами. Цей будинок навіть будинком не назвеш. Стоїш перед ним і відчуваєш себе попелюшкою, але без чарівної феї, з валізкою тривог.

Я ковтнула слину. І одразу в голові промайнуло: ми з Давидкою живемо в конурі. І це не образа. Це гола правда.

- Аніта!

Варто тільки вибратися з салону машини, як мій братик уже вчепився мені в руку. Гаряча маленька долоня і він трясе нею з такою силою, що ніби хоче витрясти з мене всі думки, страхи, сумніви. Він тут, він поруч.

- Що, мій любий? - Я автоматично посміхнулася, хоча всередині суцільний клубок. Хотіла було додати "не бійся", та вчасно зупинилась. Чого-чого, а страху в його очах не було. Там захват. Шалені бісики. Дитяче здивування, від якого і в мене щось тепліло в грудях.

- Дивись.

І тепер я чудово усвідомлюю, чому дитина вже захоплена азартом й не думає про те, куди ми приїхали, навіщо ми сюди приїхали, і як довго тут пробудемо. Для Давидки ці питання взагалі не питання, він у явному захваті.

- Басейн? - Я хитро прижмурилась. Навряд чи його зачепили рівномірно підстрижені кущі або ці фальшиві пальми, яких серед міста удень з каганцем не знайдеш.

- Так! - Він закивав так енергійно, що я вже бачила: в його зіницях плеще блакитна вода, і в голові плескає тільки одна думка - пірнути!

- Вибач, зайчику, але поплавати не вийде… - я присіла поруч, торкнулась його волоссячка, вдихнула цей знайомий запах дитинства. - У нас із собою немає запасного одягу.

Ми взагалі повинні бути далеко-далеко звідси. Ти у садочку. Я по дорозі на роботу. До речі, потрібно буде набрати до Анастасії Борисівні та якось відпроситися на сьогодні. Хоча б на сьогодні, далі невідомо як воно взагалі буде.

- Ваш одяг, і одяг вашого брата в гардеробній.

Вчергове за короткий проміжок часу цей здоровезний чоловік змушує нас з Давидом втратити щелепи й підбирати їх з землі.

- Це… як? - у мене перед очима промайнув наш дім: старий килим, книжкова шафа, Давидчині іграшки. Вони… забрали речі? Коли? Як?

- Новий одяг, - спокійно додав він, і я ледь помітно зітхнула з полегшенням. Хоча б щось моє лишилось тільки моїм. - Вашого розміру. І розміру вашого брата.

Авжеж! Як же без ускладнень, так?

- Ти чув, Давидка? - я спробувала змінити інтонацію на радісну, заграти до братика, розрядити цю напругу, що вперто повзла по шкірі, як мурахи. - Ми зможемо покупатися. Скажи клас?

- Але тільки після заняття з вихователькою. 

Суворо, ніби батько промовляє цей чоловік, дещо прикручуючи настрій братика, а мене попереджаючи, що тут є правила і їх потрібно дотримуватися.

- Ось вихователька для вашого брата.

Додає лисий і відходить в сторону, звільняючи місце для маленької, тендітної жіночки років сорока. Від сили сорока п'яти. Обличчя якої прямо протилежне фейсу охоронця. Відкрите, усміхнене, добре. Вона з тих, на кого дивишся і розумієш - не скривдить. Не обдурить.

- Доброго дня, я Станіслава Миколаївна, - простягає руку, щоб ближче познайомитися, а у мене складається таке враження, ніби я знаю цю жінку все життя. - Ви, напевно, Аніта, так?

- Так, - як оперативно. Вихователька. На дому. І вже навіть ознайомилися з нашим портфоліо?

- А цей красунчик, я так розумію, Давидка?

- Угу, я Давид.

Я ніколи не помічала в братика проблем з комунікацією. Він щирий та відкритий хлопчик, який готовий дружити з добрими людьми. Та зараз він мене вражає, випереджаючи Станіславу Миколаївну та по-діловому простягаючи їй руку. Явно не проти познайомитися.

- А я Станіслава Миколаївна, - жінка легко прийняла правила гри, поважно відповідаючи, ніби перед нею не хлопчик, а поважний співрозмовник. - Давид, а скажи но мені, як ти ставишся до ігор?

- Люблю, - серйозно кивнув він, а в очах уже блищить передчуття.

- Тоді давай мені руку, підемо оглянемо будинок і я покажу тобі, які тут є ігри. Домовилися?

Брат згадує про мене. Розвертається. Його очі питають не як у дитини, а як у чоловіка: все нормально? Ти справишся?

- Йди, зайчику, йди, все гаразд, - я провела рукою по його голівці, сховала тривогу за усмішкою. - А після ми обов’язково скупнемось. Домовились?

Він кивнув, взяв виховательку за руку і, здавалось, повів її, а не вона його.

- Секунду, мені потрібно зателефонувати, - відповідаю на жест бритоголового, який запрошує і мене на рум-тур, киваючи в сторону "замку" величезною рукою.

- Ні.

Слово впало як обухом. Я відчула, як пальці ослабли, і телефон ледь не вислизнув.

- Зачекайте, - вже більш спокійно додає, але інфаркт то я вже схопила!

Відходить від мене і до когось набирає. Кидаючи час від часу в мою сторону підозрілі погляди. Ніби я можу втекти. Ніби я знаю цей район. Ніби мені наплювати на рідного брата, і я така мерзота, що його тут покину. З цими людьми. Навіть якщо деякі з них і мають адекватний вигляд.

- Дайте сюди свій телефон.

Консультація закінчена, і це, схоже, її вердикт.

- Навіщо?

- Будь ласка, телефон, - з натиском, через який це "будь ласка" стирається, не додаючи позитиву. - Хазяїн приїде і все розповість. А зараз - віддайте телефон.

Я стискала мобільний у руці, ніби він міг мене захистити. Ніби це було останнє, що ще підконтрольне. Напевно, мені теж треба вчитися - тримати щелепу закритою, коли вимовлятиму це слово: "хазяїн". Бо це лише початок...