Розділ 25

- Зайчику, все добре, ми просто їдемо до мого знайомого в гості. Домовилися? - Дивлюся на Давидку й розумію, що братика досі шок не відпустив. Ті покидьки зникли, але їм на зміну прийшов бритоголовий тип, і навіть дитина розуміє - ми явно прямуємо не в садочок. Не туди, де безтурботне дитинство. Не туди, де звичне.

- А він хороший?

Коли спить. З пов'язкою на очах. Накритий ковдрою до самого горло.  І бажано в іншій частині міста. Так, тоді дуже хороший.

- Авжеж, тобі нічого переживати, - я намагаюся звучати спокійно, рівно. Наче все, що зараз відбувається - частина гри, казки, пригоди. Хоча всередині в мене все стискається.

- Гаразд.

Полегшено зітхаю. Вдалося. Хоча б щось. Хлопчик розвертається до віконця й споглядає район, в якому ми ніколи раніше не були. Та і чому б нам тут бути? Багатих друзів не маємо. Родичів при чималих коштах також. А в цій місцевості явно не бідняки проживають.

Мелодія мобільного розрізає тишу, і перед тим, як його дістати з сумочки, ловлю погляд нашого рятівника. А в цю мить особистого водія. І нехай ми знайомі всього нічого, але я прекрасно читаю в його очах - "без дурниць".

Я і не проти. От тільки за інших ручатися не маю змоги. Наприклад, за ось цю людину, яка наразі дзвонить.

- Слухаю, - Марія Сергіївна, вихователька. 

- Де Давид?

Голос старший. Противніший. Як і особа, яка з претензіями лізе в мою душу. Ніби Давидка не мій братик, а її, і вона не може зрозуміти, якого веселого я його насильно утримую. 

- Доброго дня, - стара відьма, - Варваро Йосипівно. Давид сьогодні не прийде в садочок.

Можна було сказати, що малий дещо прихворів, і сьогодні залишиться вдома. Та я обожнюю братика й не збираюся нещастя притягувати зайвими словами. Мене хоч і не можна назвати забобонною, але зі здоров'ям краще не жартувати.

- Що з ним?

Чергова претензія. Ніби якщо з Давидом щось трапилося, то це повністю моя провина. І мене варто якомога скоріше ізолювати від дитини, бажано відселивши на інший материк.

- Все добре. Я сьогодні маю вихідний, от і вирішила залишити його вдома. Проведемо гарно день - малюватимемо, гратимемо, повторимо програму, яку зараз вивчають у вас.

Пауза. Я вже знаю, що зачепила її святе.

- Вирішила залишити вдома? - Авжеж, це все, що ця стара шкапа почула. Інше пустила повз вуха. - Це що за самодіяльність? Хочемо йдемо в садок, хочемо ні? Це як назвати?

- Це називається родина, - зараз, коли я далеко від цієї мимри, коли не стікаю сімома потами під її нищівним поглядом, легше говорити, і я цим користуюся. Бо ще трохи, і вона буде розпоряджатися, що кому їсти та коли ходити у вбиральню. - Давидка мій брат, і наша родина сама прийме рішення, що дитині буде краще. Зрозуміло?

- Ти... ти...ти..., - а ось і мінуси того, що я далеко - не можу бачити пику цього паротяга, який розпалюється все більше та більше, - пожалкуєш.

- Вже пожалкувала. Коли відправила братика у садочок до таких некомпетентних людей як ви. Всього доброго.

І відмикаюся, поки баба жує гумку образи. Але справді - ну скільки можна? Одна шістка пішла пожалітися до директриси, кишка тонка, щоб самій набрати. А ця взагалі нюх втратила, розпоряджаючись дітьми, ніби це її особиста власність.

- Все гаразд?

Я навіть не відразу повірила, що говорить водій. Голос такий... спокійний, я б навіть сказала теплий, приємний. І якби він не звучав як голос сформованого чоловіка, то я б подумала, що це питання поставив Давидка.

- Так, все добре, - згідно киваю, і навіть посміхаюся. Бо як не крути, а за нас з братиком переймаються. Таких людей в цьому світі одиниці. І навіть не важливо, що це хвилювання за наші долі пов'язано з наказом. 

- Аніт, - а це вже мій солодкий, рідний голосок, і стурбоване личко, яке спрямоване на мене, - я більше не буду ходити в той садок?

- Побачимо, любий, побачимо, - шепочу і пригортаю його. Обіймаю сильно. Пальці ковзають по його м’якому волоссю. Серце стискається. Я бачу, як він дорослішає в мене на очах. Як вловлює підтексти. Як все розуміє.

І тут лунає голос, який вганяє нас обох у мовчазне здивування.

- В хлопчика буде своя особиста вихователька, поки ви не виберете новий садок.

Ми з Давидом синхронно повертаємо голови до бритоголового. Очі в нього серйозні, але в голосі щось майже заспокійливе.

- Якщо ж сподобається з власною вихователькою, - чоловік ніби відповідає на моє німе питання, - то все залишиться на постійній основі. Це взагалі не проблема, - додає просто.

На постійній основі... Це... скільки? Тиждень? Місяць? Рік?

Для братика, можливо, звучить як мрія: власна вихователька, ніяких суворих голосів, ніяких холодних очей. Можливість малювати без тиску, розповідати щось без страху бути перебитим. 

А для мене? Для мене це як двері, що зачиняються. Глухо, важко. І немає від них ключа.
"На постійній основі" - це щось, що не дається без плати. Я вже навчилася: у цьому світі все має ціну. А якщо не озвучили одразу, то вона просто вища. Просто відкладена.