Розділ 24

- Д-д-дя..., - зуби цокотять, голос ламається, наче гілка під вагою снігу.

Я намагаюся зібратися, хоча б на кілька секунд, змусити себе не виглядати загнаною твариною. Бо я чудово розумію - маю бути вдячна цьому чоловіку. Він щойно врятував нас. Прогнав відьму, а її прислужники тепер хриплять на асфальті. Але вдячність - це одне. А не видавати страх - зовсім інше.

Я стискаю долоню Давидка, відчуваю, як його пальчики судомно чіпляються за мене, як за якір. Він боїться ще більше, ніж я. І це змушує мене втримувати себе у межах. Бути спокійною. Хоча б на вигляд. Але важко бути спокійною, коли перед тобою не просто чоловік. Переді мною стоїть справжній бронетранспортер. Живий. Людський. З масивними плечима, голеною головою й обличчям, на якому не відбивається нічого. Ані роздратування, ані співчуття, ані тріумфу. Просто пустка. І саме ця байдужість лякає більше, ніж кулаки. Бо машина не співчуває. Вона виконує.

Він окидає мене поглядом - коротким, скляним, неупередженим. Потім переводить очі на двох виродків, які марно намагаються піднятися, і тягнеться рукою до кишені. У мене в голові блимає червоне світло.
Рефлекс миттєвий - я заводжу Давидку за спину. Ні секунди зволікання. У кишені цього чоловіка може бути будь-що: ніж, пістолет, навіть граната. Все, що здатне забрати життя за одну мить. І я не маю права ризикувати.

Але, на щастя, в мені ще жевріє здоровий глузд, і він тримає паніку на повідцю. Бо через мить перед очима картина не така вже й страшна. Бритоголовий витягує з кишені… мобільний. Звичайнісінький телефон. У його лапі він виглядає, як іграшковий. Але це добре. Бо телефоном убити важче. Принаймні не з першого разу.

- Проблему усунуто, - сухо. Зовсім беземоційно. Ніби говориться про успішне замовлення в закладі швидкого харчування. А не про двох виродків, які харкають кров'ю.

Я ловлю його погляд. Він триває мить. Але цього достатньо, щоб у грудях защеміло - зараз буде щось. Важливе. Можливо, навіть визначальне.

Він простягає мені телефон. Я вагаюся. Рука тягнеться сама, та повільно, як у сні. Мене роздирає всередині. Хочеться вірити, що він союзник. Що це все порятунок. Але чомусь здається, що я лише змінила одну небезпеку на іншу.

Давидка ховається за мою ногу, стискає край кофти маленькими пальчиками, ніби намагається втримати себе від сліз. Він вловлює настрій, і це мене лякає ще більше.

- Так..., - здогадуюся хто це може бути. Хто міг підіслати цього бритоголового. Хто вирішив нам допомогти. І всередині виникає боротьба. З однієї сторони вдячності. З іншої - тривоги.

- Впізнала?

Задоволено розтягує губи. Посміхається. Я ніби зараз по відеозв'язку розмовляю з НИМ, і чітко бачу, який в нього гарний настрій. Ось тільки проблема - коли ВІН радіє, багато хто страждає. Така природа його оптимізму.

- Так, - по-дурному буде відмовлятися. Перечити. Навіть якби хотіла заперечити - не змогла б. Його голос відразу вкарбовується в мозок. Його тембр неможливо забути. Він, як відбиток вогнем.

- Як пацан? 

- Злякався, - це ж про братика? Думаю, так. І думаю неспроста цей бритоголовий чоловік тут опинився в цей час і в цьому місці. Я занадто доросла, щоб вірити в такі "збіги".

- А ти?

Мені здалося, чи настрій чоловіка змінився? Набув серйозності, і навіть став холоднокровнішим?

- Теж, - не хочу обманювати. Очевидно, що дурити цю людину це робити собі западло. А йому хоч на всіх плювати, та він не може не помітити, як тремтить мій голос.

- Розберемося.

Як вирок. Як обіцянка. 

- Дякую.

Можливо, я зараз роблю помилку. Можливо, вже її зробила, сказавши, що ми з Давидкою налякані. Та я маю думати про себе і про братика, а інші... Байдуже. Тим більше якщо це стосується покидьків, які нас хотіли образити.

- Віддай трубку.

Передаю слухавку здорованю, тут же відсмикуючи руку ніби він гарячої праски, боячись, щоб він не роздавив мені пальці.

- Слухаю.

Наступну хвилину бритоголовий нічого не промовляє. Просто блукає поглядом від мене до Давидки, від Давидки до покидьків, і зупиняється знову на мені.

- Зрозумів, - лаконічно.

Він забере кудись цих чоловіків і їм будуть мститися? З ними розберуться, як пообіцяв наш ангел-охоронець?

Ангел-охоронець... Внутрішній голос рже собі мовчки у руку, поки я спостерігаю за тим, як підлеглий цього охоронця підходить до одного мерзотника, потім до іншого, і кожен з них отримує по "смачному" удару в бік.

- Це вам просили передати привіт, - голос рівний. Без люті. Без злості. Але від того ще страшніше.

Двоє виродків завивають, як тварини. І я знаю - це лише початок. Бо найстрашніше не побої. А те, що прозвучало далі:

- За вами ще прийдуть.

Це фраза, яка сідає всередині. Як лід. Як отрута. Бо вона таємниця. Коли прийдуть? Хто прийде? І що зроблять?

Я дивлюся на Давидку. Його очі великі, налякані, але довірливі. Він не розуміє, наскільки все складно. Я - розумію. Але не маю вибору. Його просто немає.

Бритоголовий повертається до нас. З тим самим непроникним виразом обличчя, з яким він говорив з босом. З яким лупцював мужиків. З яким передавав їм "привіти".

- Прошу пройти за мною в машину, - вказує на чорний автомобіль, припаркований трохи осторонь. Та сама машина, з якої він щойно вискочив, мов куля з дула. Темна, безрозмірна, наче поглинає світло навколо. Навіть сонце від неї наче відскакує, лишаючи на її капоті глухий відблиск.

Моя долоня лежить на плечі Давидки, і я відчуваю, як той напружився. Маленьке тільце тремтить - ледь-ледь, але постійно. Він не розуміє, що відбувається, але чудово відчуває мою тривогу. Діти завжди відчувають.

- Нам потрібно в садочок, - вимовляю так, ніби ми й не проти з ним проїхатися, ось тільки є справи, тож сьогодні, на жаль, нам не по дорозі.

- Сьогодні вихідний, - вибору немає, я це читаю в його очах, чую в його фразі. - У вас обидвох.