Розділ 23

- Ні! - Витираю рукавом сльози, готова пручатися. Закриваю Давидку собою, заявляючи, що тільки через мій труп! Їм доведеться мене вбити, якщо вони хочуть забрати дитину з собою.

Ось тільки ці покидьки наглухо відбиті мерзотники, і для них моє "ні" начебто провокація, яку вони тут же заковтують, розбрідаючись по сторонах. Мов хижаки, які вже бачать, як я падаю. Підходячи все ближче і ближче, поки ця відьма стоїть і з холодним поглядом за цим всім спостерігає.

- Дайте нам часу, трохи часу, це все, про що я вас прошу... - Я не кричу. Молю. Шепочу, намагаючись пробитися крізь тріщини в її броні.

Ці двоє - тупі виродки. Мурмила на зарплаті, яким байдуже, чи тягти холодильник, чи дитину.
А я говорю не до них. До неї. До жінки, яка колись приходила додому і скидала цей костюм. І бачила в дзеркалі не інструмент системи, а себе. Жінку. З м’якими рисами, з натяком на усмішку. Можливо, навіть з фотографією власної дитини в гаманці.

- Я вас дуже прошу...

Я дурепа, що вірю в людей. В краще. У світле. Адже поки я випрошувала шанс у цього виплодка пекла, її посіпаки водночас рухнули до нас з братом, і нам тільки й залишалося, що закричати. Та вони навіть ні на секунду не зупинилися. Один вгризається мені в плечі, тягне, здираючи з місця. Інший хапає Давидку - рве кофточку, немов обгортку, розтягуючи її до розміру на велетня.

- Ніііі! - Давидчині руки вириваються з моєї ноги. Крик прорізає повітря, мов скальпель і вирізає шмат мого серця.

Глухий удар. Метал об асфальт? Ні, це мій біль, що впав на землю, важкий, безформний.Та виявляється, що це хтось так "смачно" закрив дверцята автомобіля. 

Чоловік. Ні, чоловіки в супермаркеті моркву на вагах зважують, це ж гігант, якого не уявиш поміж рядів магазину. Бритоголовий, ніби тільки но зійшов з потяга "дев'яності". Здоровезний настільки, що та чорна футболка на ньому героїня - триматися швами в боротьбі з такими м'язами те ще завдання. Та найстрашніше в цьому образі - обличчя. Кусок каменю. Якому вирізали очі, носа, і схалявили на губах, бо не підняли їх вгору. Не зробити привітними.

- Відпустіть хлопця.

Голос. Немов із кіно. Низький, металевий. Не слова - наказ.

- І дівчину, - додає, вказуючи пальцем, розміром з моє передпліччя.

І покидьок тут же мене відпускає, явно не бажаючи перечити такому знаряддю для вбивств. Бо в іншому випадку я не можу зрозуміти, для чого ще потрібні такі велетні.

Напарник ідіота також ніби не проти піддатися наказу, але кидає погляд на свою вожачку в костюмі, яка залишається незворушною. Цікаво, де і як життя її так потріпало, що всі, включно з двома немаленькими мужиками злякалося, а їй хоч би що?

- Я сказав хлопця відпустити!

Голос, як постріл. Пташки на дереві - врозтіч. Дитячий крик - притих. А вона все ще стоїть. Кам’яна. Та цього разу з тріщиною.

- Ми забираємо хлопчика в притулок. - Каже сухо, ніби цитує інструкцію. І рахуючи, що цього пояснення і так забагацько, розвертається і впевнено чимчикує в сторону буса.

- Раз!

Я ще стою, ще нічого не розумію. Але мерзотник з дитиною зупиняється. Серце б’ється в горлі.

- Два!

Королева драми зупиняється, щоб оцінити ситуацію, і вперше емоції проступають на її лиці. Погляд в неї вже не крижаний. Злий. Розлючений. Як у того, кому сказали "ні" вперше за все життя.

- Три!

Вбивати та бігати спринти. При чому в другому цей чоловік може дати багатьом фору, адже минає всього секунда-друга, як він опиняється біля мерзотника, і одним помахом своєї кувалди вирубає тому світло. На щастя, братик у мене спритний і вчасно втік з місця подій.

- Що ви собі дозволяєте? - Пищить адвокат диявола, коли її другий підопічний опиняється на асфальті, важко дихаючи.

- Хочеш приєднатися?

Пропозиція, від якої мене пересмикує. Хоч я до неї стосунку не маю. Хоч очі цієї людини спрямовані не в мій бік.

- Я буду скаржитися! Це неприпустимо!

- Неприпустимо дитину серед білого дня викрадати! 

Бритоголовий наступає, відтісняє працівницю соцслужби від нас з Давидкою. Який притулився до мене і водночас з острахом та цікавістю споглядає за тим, що наразі відбувається перед нашими очима.

- Аніто! З ким ви зв'язалися? - Старається заглянути за корпус чоловіка, поглянути мені у вічі. Але це не з легких задач, враховуючи, що цей бритоголовий таке враження займає весь вільний простір. - З бандитами? Ви наражаєте на небезпеку свого брата. Задумайтеся!

- Я просила у вас трохи часу, - кажу, не кричу, не благаю вже. Просто констатую. Бо просила. По-людськи. По-хорошому. І мені відмовили.

- Можеш не старатися! - її голос деренчить, як гальмівна колодка. - Тобі ніякі документи вже не допоможуть! У тебе заберуть брата! А тебе, малолітку, судитимуть. Разом з твоєю матір’ю-проституткою! Я тобі це влаштую!

Вона тікає, підібгавши хвоста, але я не сумніваюся, що її слова стануть пророчими. Багато свідків. Багато камер навколо. І цей бритоголовий справді бандит, котрий відлупцював працівників держслужби так, що ті на ноги встати не можуть... І братику справді не місце у такій компанії...