Розділ 22

- Аніт...

Голос брата ввижається мені тепер так часто, що я скоро здурію. Необхідність виплутатися з цієї халепи настільки важлива, що я тільки й можу про це думати кожної вільної хвилини. А кожної зайнятої вона лежить на підсвідомості, не даючи забути. Вона як сірий фон, що не зникає навіть у снах.

- Аніт!

Чоло вкривається рясним потом від усвідомлення того, що галюни настільки реальні, що їх можна відчути. Та з острахом перевівши погляд вниз, бачу занепокоєні оченята Давидки, котрий хоче повернути мене на грішну землю, смикаючи за руку. Його маленька долоня така тепла - єдина реальність, яка тримає мене на плаву. Яка не дає остаточно зірватися.

- Так, мій любий, що? - Ми на вулиці. Судячи з усього, йшли на зупинку автобуса, щоб відправитися в садок. І ця дорога настільки відточена на автоматі, що я попросту відімкнулася, давши гидким думкам заполонити мою голову.

- Ти як?

Таке доросле запитання. Від такого маленького хлопчика. Голос рівний, але у зіницях тривога.

- Все добре, зайчику, все добре, - і проклинаю себе за те, що змусила малого засумніватися, що реально все гаразд. Бо я вже не дитина. Моє дитинство різко та безповоротно закінчилося, і тільки від мене залежить, щоб така доля не спіткала і братика. - А чому ти про це запитуєш?

- Ти якась сумна. Мовчиш. 

- Я просто не виспалася, - авжеж, зазвичай ми дорогою до садка обговорюємо плани на поточний день. Я розповідаю малому про те, що буду робити на роботі. А він, своєю чергою, із завзяттям торочить про свої плани з друзями. Сьогодні ж я води в рота набрала, от і хлопчик не поспішає "виливати" душу. - Але все гаразд.

- Це через маму?

- Що через маму, зайчику? - Хоча так, все через маму. Родила. Пустила нас по течії, яка чорт знає куди несе. А зараз ігнорує, наплювавши на те, куди нас цією течією закине.

- Через те, що вона нас покинула, ти засмутилася?

Де подівся той час, коли Давидка вірив на слово? Коли розпочався цей період, коли хлопчик бачить більше, ніж його красиві оченята?

- А чому ти вирішив, що мама нас покинула? Мама у відпустці й скоро повернеться. - Мабуть. Якщо не знайде чергового "хахаля". І, сподіваюся, без сюрпризу в животі. Бо вона і так ламає життя двом дітям, невже цього не достатньо? Має ще постраждати хтось зовсім безневинний?

На щастя, малий не настільки дорослий, щоб вже все-все розуміти, тож просто безпорадно стенає плічками, не можучи розгадати цю таємницю.

- Мама скоро приїде. І все буде гаразд. Як раніше. Ти мені віриш?

Що-що, а довіру Давидки я заслужила, тож він тут же активно киває голівкою, а я швидко цим користуюся.

- Ти вчора мені говорив про якусь нову гру, яку сьогодні запропонуєш зіграти Каті та Микитці. Розповіси мені про неї?

- Так!

Крок за кроком. Так має все в житті відбуватися. Кар'єра. Відносини. Дорослішання. Тому я щиро рада тому факту, що брат повертається у свій офіційний період дитинства, з блискучими оченятами та із завзяттям розповідаючи про свою нову гру.

Правда крок за кроком не завжди має позивний момент. Як от зараз, коли я помічаю на горизонті суворий, чорний костюм, який без сумнівів валить по наші душі.

- Доброго ранку, - вітаюся з цією скелею, яка по факту не являється надзвичайних розмірів, але своєю гнітючою аурою заповнює весь простір. Від неї холодом тягне, як від бетонної стіни. - Вибачте, ми поспішаємо.

- Мати хлопчика вдома?

Спроба оминути цю холодну скелю закінчується провалом, адже наш крок вбік перекривається її впевненим кроком у відповідь, і я відчуваю, як Давидка починає труситися, заходячи мені за спину.

- Ні, але скоро має повернутися.

Мені необхідний час. Я маю його виграти. І сьогодні продовжити збирати необхідні документи на оформлення опікунства над братиком. Ще трохи. Дайте ще день.

- Ми змушені забрати хлопчика в притулок, допоки його мати не з'явиться в полі нашого зору й не займеться вихованням дитини.

І тягне свою лапу до Давидки, намагаючись перехопити того за комір, чи навіть за волосся. Таке враження, що це не важливо, лише б відібрати у мене.

- Ми йдемо в садочок. Хлопчику необхідно займатися з іншими дітками та не пропускати заняття.

Вони ж зацікавлені в тому, щоб брат мав гарні умови? Щоб розвивався разом з іншими малими? Це ж основне їх завданням, вірно?

- Ми самі його відведемо в садок. Пішли.

Жінка більш спокійно простягає руку Давиду, запрошуючи того приєднатися, та малий робить крок назад, мене тягнучи за собою. Я чую, як його дихання збивається, відривається від ритму, і в грудях його щось стискається. Те саме, що і в моїй душі.

- Ви не бачите, що дитина вас боїться? - Та він труситься! Бо наляканий. Бо якась незрозуміла особа хоче його куди забрати. Від рідної сестри. Якій він довіряє та яку любить. 

- Останній раз пропоную все вирішити мирно та без скандалу. Віддайте добровільно хлопчика і проти вас не буде застосовано санкцій.

- Ні, - закриваю брата собою, готуючись до нападу. Від цієї ненормальної всього можна очікувати. - Дайте нам спокійно пройти та...

Їй плювати. Демонстративно відвертає свою пику, киваючи кудись вбік. 

Божевільна! Хотілося б подумати, а ще краще сказати, якби не пара чоловіків, котрі вибираються з мікроавтобуса кольору костюма цієї жінки, і котрі широкими кроками валять в нашу сторону. Широкі плечі, холодні очі. Солдати, готові виконувати наказ командира.

- Зачекайте, - паніка підступає до горла, від чого говорити дуже важко, та я все ж намагаюся, - мати хлопчика сьогодні ж вам подзвонить. Все пояснить і...

- Заберіть хлопчика.

Це не жінка. Ні. Це робот, обтягнутий шкірою, з копицею волосся на так званій голові. Який віддає наказ таким же роботам. У них немає сумнівів. І моє серце обливається кров’ю, коли я чую Давидкове:

- Ні! Не треба!...

І його тонкий голос рветься з грудей у високе, злякане виття.