Розділ 19

- Доброго вечора, - засапана, розчервоніла, залітаю в клуб, зустрічаючи на дорозі праву руку керівника. Жінку, котрій я явно не подобаюся, і вона це прямолінійно демонструє, кривлячи свою моську. Ніби я в неї хлопця з-під носа вкрала.

- В кабінет Мехрана Наємовича. Негайно.

- Навіщо? Я ж практично не запізнилася..., - зараз швиденько переодягнуся в "робоче" і на сцену. А мій зовнішній вигляд глядачі сприймуть за надмірну пристрасть. Червоне обличчя у мене не через те, що я з Ельзою намагалася дійти до спільного знаменника, а через шалену енергію, яка валить через край і якою я хочу поділитися з іншими. 

Але вона навіть не слухає. Її очі палають злістю. Вона повторює: 

- Я сказала - негайно!

В цієї жінки теж багато енергії, і вся вона чорна, вся просякнута негативом. Тож не бачачи сенсу щось перечити, розвертаюся і вже хочу відправитися в кабінет керівника, як Альбіна хапає за руку. Стискає міцно, впиваючись гострими нігтями в мою шкіру. Її обличчя, перекошене від ненависті, наближається до мого, і вона шипить:

- Я поки що не знаю, чому Мехран Наємович приділяє тобі стільки уваги, але я дізнаюся. Навіть не сумнівайся. І полетиш звідси. Ти й твоя подружка. Будете на пару двори підмітати під клубом. А тепер вали!

Черговий пинок. Від чергової мерзоти. І в який раз мені доводиться проковтнути цю гірку образу, на вступаючи в конфронтацію. Ще не час. Не можна.

- Мехран Наємович, доброго вечора, викликали? - Тому тільки й залишається сподіватися, що цей чоловік не завдасть чергового дошкульного удару. По мені. Моєму брату. Нашому майбутньому. 

- Привіт, Ангеліно. Так, заходь.

Аж занадто багато залежить від людини, яка навіть мого імені запам'ятати не може. Та є інший вибір?

- Я вас слухаю, - немає. Тож проходжу в кабінет директора, де витає чоловіча аура. Мінімалістично, в темних тонах, нічого такого, щоб вбиралося в очі.

- До діла, - приміщення ідеально підкреслює господаря, де немає місця для зайвих речей. Як і в Мехрана Наємовича для зайвих слів. - Сьогодні в клубі особливий гість. Мій гарний товариш. Він сподівається добре провести час.

- Угу, добре, гаразд, - не залежала б я від цього чоловіка навпроти, то відповіла б щось на кшталт "І? Мені що з того?". Та я навіть ці думки блокую, щоб навіть їх директор не помітив в моїх очах.

- Тут, - Мехран Наємович підходить до сейфа, витягує щось і кидає на стіл. Білий пухкий конверт з глухим звуком приземляється на дерев’яну поверхню. Важка ноша. Гроші. Дуже багато грошей. - Доказ моєї серйозності в нашій з тобою домовленості.

Я ще не встигла нічого сказати, як він підходить ближче, робить два широкі кроки, витягує руку і поряд з конвертом опиняється маленький пакетик. На фоні грошей — він здається дрібницею.

- А ось це твій доказ.

***

- Вибачте, дозвольте пройти, - я відтанцювала номер, тепер маю величезне бажання якомога скоріше скинути цю розпусну одежу з себе, переодягнутися в щось адекватне та звалити. І я вже на пів шляху до роздягальні, за якихось десять хвилин до свободи, ось тільки два величезних мужики загороджують мені прохід. Тут ні пройти, ні пролізти, ні навіть не прослизнути, чоловіки зайняли своїми тушами весь коридор й не збираються посуватися.

- Пройдіть з нами, - один з велетнів вказує на прохід зліва, а я ледве встигаю зробити крок назад, щоб мене цим ручищем випадково не прибило.

- Вибачте, але я поспішаю, тож...

Тут же закриваю рота, не ризикуючи продовжувати, бо погляд кожного з них прямо волає про те, що розмовляти з такими, а тим паче йти їм наперекір - прямопропорційно конфлікту. А з цими машинами для вбивств конфліктувати точно не хочеться. Не знаю, з якою вони ціллю у цьому клубі, та сумніваюся, що завтра ніби ні в чому не бувало ці двоє повернуться в офіс, за екрани своїх комп'ютерів, щоб писати коди для якихось відеоігор. Ці велетні якщо і використовують комп'ютер, то тільки задля того, щоб вбити в інтернеті "тортури" й черпнути нових знань у своєму жахливому ремеслі.

- Господар хоче вас бачити.

Ось і друга голова заговорила, і вона як і перша, промовляє це все спокійно, навіть умиротворено. Та вигляд цих амбалів, і це "господар"...

- Я можу залишити свій номер телефону, або ви дайте мені номер вашого господаря і...

Звичайно, я не збиралася давати свій реальний номер. Звичайно, не збиралася ні з ким контактувати. Оскільки я підозрювала про якого "господаря" йде мова, на жаль, заочно з ним вже знайома, а до особистої зустрічі віч-на-віч точно не готова. Ні зараз. Ні завтра. Ні хоч колись.

Ось тільки самому "господареві" абсолютно все одно - можу я підійти, чи ні, він віддав наказ своїм ланцюговим псам доставити мене за будь-яку ціну. Навіть якщо доведеться застосовувати фізичну силу.

- Вибачте, допоможіть, - за спинами цих двох бачу охоронця нічного клубу, котрого наразі можу споглядати тільки через те, що він теж здоровезних розмірів, і має допомогти. Має ж? Задля цього він тут знаходиться? Це ж входить в його прямі обов'язки!

Але я застигаю на місці від жаху, коли охоронець оцінює ситуацію за секунду і звалює. Можна, звичайно, повірити у святість цього світу і людську небайдужість, намалювати собі повітряних замків, що він помчав за підмогою, бо самотужки не впорається. Але...

- Чим менше будеш пручатися, тим менше завтра доведеться тоналкою замальовувати синці.

Як вам таке? У двадцять першому столітті, в клубі, де повно людей, і де має працювати охорона. А мене хапають попід руки й тягнуть по раніше запропонованому маршруту, від якого я попередньо відмовилася. 

- Відпустіть мене! Відпустіть! Негайно!

Я поміж двох мужиків, вага яких явно перевалює за сотку, вони тягнуть мене в напівтемряві цього нічного клубу, до людини, котру вони величають "господар". І що він від мене хоче? Задаюся питанням, насправді ж здогадуюся, і від здогадів вся тремчу, ніби взимку, в мінус двадцять, одягнута в одну тонесеньку маєчку.

- Я заяву в поліцію напишу! Вас посадять! Негайно відпустіть! - Впираюся ногами, викрикую погрози, які адекватних людей мають лякати, і намагаюся вирватися, але...

Їм плювати. На поліцію. На мої спроби зірватися. І максимум чого я добиваюся, так це того, що амбали просто підіймають мене вище, на якісь двадцять сантиметрів вгору, щоб мої ноги не перешкоджали далі просуватися. Щоб шлях до непоправного минув ще скоріше. Щоб я ще швидше побачила шибеницю, на якій мене і стратять.

- Прошу... у мене є трохи грошей з собою... є деякі прикраси. У моєї мами є прикраси...Але це все вдома... Відпустіть і...Я все здам в ломбард, візьму гроші й все вам віддам. Тільки відпустіть, прошу...

Це вже агонія, це вже спроба зупинити падіння, коли рука зіслизнула з краю прірви й це кінець... Останні титри мого власного життя на цьому світі... Бо попереду я бачу двері. І там він. Той, хто весь номер, поки я танцювала, не зводив з мене погляду. Я намагалася абстрагуватися. Пробувала не звертати на нього уваги. Старалася перемикнутися на інших присутніх, а їх було достобіса. Та раз за разом погляд ніби на радіоуправлінні повертався до цього чоловіка. Начебто я вже десь його бачила, і хотіла переконатися у своїх здогадах, все позираючи в ту сторону. Все намагаючись зрозуміти, хто він, що він, та чому саме я потрапила в поле його зору, а найголовніше його уваги...

І ось він переді мною. Без гучної музики навколо. Без зайвих глядачів. Тільки я та він. І його здоровезні бики, котрі й запхнула мене в цей кабінет. Це типу якогось віп-кабінету? Для спеціальних гостей? Таких як...

Мій погляд знову зосереджений на цьому чоловікові, я знову не можу не витріщатися на нього, тож від мене не приховується його помах рукою. Ніби знічев'я. Ніби між іншим. Та цього ледь вловного руху достатньо, щоб прогнати здоровезних шаф вагою понад в центнер, присутність яких, виявляється, гріла мою душу. Бо до цього часу я не залишалася з цим "господарем" наодинці. Не "пробиралася" атмосферою до повного пизде...

- Вибачте, виникла, напевно, якась помилка, ви помилилися і...

Мені некомфортно. М'яко кажучи. Насправді ж це жах, котрий пробирається спочатку попід мій одяг, заповзає далі, не віщуючи нічого доброго. Тому я тут же починаю тараторити, хоч язик онімів, а все тіло міліметр за міліметром замерзає, перетворюючись в одну суцільну бурульку...