Розділ 18

- Пастилки? - Викрикує Ельза, і дуже не вчасно прикриває рота.

- Пастилки? - Відразу озивається Давидка, в очах уже спалахують зірочки, - Аніто, сьогодні будуть пастилки?

З надією поглядає на мене братик, а я переводжу незадоволений погляд на подругу. Це ж треба так не вміти язика тримати на прив'язі. Тепер розхльобуй.

- А ти хочеш пастилки?

- Так, - зараз малий активно киває голівкою, якби ж був на пару років старше, то точно б заявив "Аніто, що за дурне запитання? Звичайно, хочу, давай сюди скоріше!" Тож варто радіти, що братик ще не настільки дорослий, щоб голосно заявляти про своє "хочу".

- Тоді давай так, ти зараз намалюєш Ельзі малюнок, а завтра я тобі куплю пастилки. Згода?

- Так, - Давидка, на пару секунд задумавшись, згоджується на мою пропозицію й відправляється за письмовий стіл. Творити. 

Я ж тягну подругу на кухню, поки її довгий язик знов не завів нас у ще гіршу халепу.

- Так, пастилки, - пошепки, щоб брат не почув заповітне слово, промовляю, досі переживаючи те, що трапилося півтори години тому.

- Навіщо тобі красти пастилки, якщо ти їх можеш придбати?

Тут молодець. Тут виправилася. Тисну руку. Таке саме питання я поставила Миколі Сидоровичу, коли чоловік в сумочці знайшов ці солодощі. Тут же викликавши Анастасію Борисівну, щоб вона "вжила відповідних заходів".

- І я за що! Їх хтось мені підкинув в сумочку! - Питання от тільки - хто? 

- Хіба ти не закриваєш особисті речі в шафці, коли відправляєшся працювати?

- Закриваю, але..., - але я не мала пояснення, як і коли ця упаковка там опинилася. Розвела руками і перед керівницею. - Не знаю. Та це точно хтось підкинув.

- Може, випадково впала, коли ти прийшла, або йшла з роботи?

- Ні, це виключено, - там ніколи ніхто не зберігав нічого крім особистих речей. - Тим паче це улюблені пастилки Давидки. Це хтось знав і спеціально підкинув, щоб виглядало правдоподібніше.

- Гаразд, допустимо, - як я не вірила у випадкове падіння цієї упаковки в мою сумочку, так само Ельза ставила під сумнів мою гіпотезу, - хто з твоїх колег по роботі знав, що це улюблені ласощі твого брата?

- Та...всі, - ні для кого не було секретом, що у мене є менший брат, і я ніколи не приховувала, як сильно його люблю і деколи обожнюю малого побалувати смачненьким. Що тут такого погано? Що соромного в цьому?

- Мда, коло підозрюваних не звузилося, - задумливо протягує дівчина, входячи в такий собі режим детектив, намагаючись вирахувати гнидника. - Можливо, ти недавно з кимось посварилася?

- Та ні, - хоч десь же має бути добре. На роботі було добре. До сьогодні. Відсьогодні й там все пішло по п... Пастилці, ешти-маешти!

- Якісь непорозуміння? Може, суперечки? - Накидує варіанти Ельза, а я розумію, що все мимо.

- Ні, взагалі нічого такого не було, - мені аж занадто потрібна ця робота, щоб навіть входити з кимось в дискусії. Про суперечки та скандали й мови йти не може. Я не в тій ситуації знаходжуся, щоб роботами перебирати, і рота направо-наліво відкривати, всім та вся качаючи свої права.

- Тоді може...

В детективів теж є свої справи, Ельза не виключення, тож перепросивши, приймає виклик. А я поки вирішую перевірити як там братик.

- Що малюєш, котику? - Нахиляюся над братиком, і навіть уявити не можу, що його хтось може забрати. Здається, що ранок був кошмарним сном, від якого я просто не здатна відійти, і котрий до цього часу мене переслідує.

- Це ти, - хлопчик вказує олівчиком на персонажа з розпростертими руками та ногами, мабуть, це я підплигнула, роблячи в польоті піруети, - Ельза і я. Це ми на морі.

- На морі? - Ну так, якби зараз на пляж, до водички, то я і б не такі кульбіти виробляла. - Клас. Ельзі точно сподобається.

- А коли ми поїдемо на море? Руслана казала, що там класно. Ракушки можна збиратися, купатися багато-багато, а головне знаєш що?

- Що, мій зайчику?

- Будувати ось такіііііі замки з піску, - братик виповзає на стільчик й розводить широко-широко ручки, демонструючи масштаби майбутньої забудови.

- І навіть більше, - промовляю тихенько, ніби по секрету, і не можу стриматися, щоб не чмокнути малого в щічку. Настільки його очі округлюються від захоплення.

- Справді?

- Так.

Чи віддаю я собі звіт, що повинна зробити ці слова реальністю? Як і у випадку з пастилками? Авжеж. І зроблю. Все зроблю заради цього карапуза.

- Аніт, - занепокоєний голос подруги лунає з кухні, і я відразу ж напружуюся, різко повертаючись з віртуальної відпустки у реальний світ, - можна тебе?

- Давай ти ще трошки помалюєш, домалюєш ракушки, і величезні замки, - допомагаю малому сісти назад на крісельце, - а після підемо вечеряти.

Здалося, так? Мені просто здалося, що голос подруги змінився, правильно?

- Аніт, тут така справа..., - та де там, моя доріжка до золотистого пляжу поряд з голубим як небо морем дуже терниста. І поки я її пройду, то вже нічого не захочеться. - Ти можеш сьогодні залишитися вдома?

- Чому? - Ми ж домовилися. Вона сидить з Давидкою. Я йду в клуб. Все ж завчасно було домовлено, що тепер?

- Розумієш, сьогодні в клубі буде один чоловік. Ну, той самий. Мій шанс. Усі дівчата сохнуть за ним. А він… небезпечний, неймовірний. Я не можу це проґавити.

- Ні, - мені не цікаво. Що за чоловік. Як він виглядає. І які плани в Ельзи на цього персонажа.

- Тобто ні? - Подруга кліпає, не може повірити, що я так відкрито й нахабно відмовила, навіть не спробувавши її дослухати.

- Не можу. Вибач, але ні. Мені кров з носа потрібно вийти сьогодні на роботу.

- Ти не розумієш. Це мій шанс. З ним всі дівчата клуба хочуть бути. Та і не тільки клуба. Кожна стікає слиною, і не тільки нею забачивши цього мужика. Він... він... неймовірний. Небезпечний. Але неймовірний. Я б все зробила, лише б стати його дівчиною. Чи коханкою. Однаково.

- Я сказала — ні.