Розділ 17

День вже хилиться до ночі, а в мене все тільки розпочинається. Я нарешті відпрацювала зміну та йду на прохідну, маючи попереду купу справ, які потрібно за сьогодні встигнути.

- Я все розумію, але й ви мене зрозумійте, - і ось головна справа, яка вперлася рогом і чорта з два ти її здвинеш в сторону, - потрібно трохи часу.

- В дитини його немає.

Як вам така фраза? Моторошно, так? А тепер уявіть, що вимовлена вона беземоційним тоном, ніби говориться не про маленьку дитину, зі своїми емоціями та страхами, а про іграшку, яка зламалася і її час викидати. Страшно? А я це наразі чую, і це стосується мого рідного брата...

- Він має дах над головою, їжу, і нормальні умови проживання, - зараз ще спробую встигнути заїхати в магазин та придбати ще одну спальню білизну з мультяшними героями. Хтозна, чи завтра зранку візит не повториться. Хоч так продемонструю, що я не сиджу на місці, склавши мирно руки докупки й чекаючи рішення. Яке, звичайно, буде забарвлене в негатив.

- Наша колега сьогодні у вас була і залишилася незадоволеною побаченим.

А та колега взагалі колись та чимось задоволена? Чи у неї мужика давним-давно не було, котрий би схопив за ту ґулю на голові й задовольнив її по повній програмі. Можливо, мені на це краще скинутися, ніж влаштовувати казковий замок в невеличкій квартирі? Буде та жінка щаслива, буде більше щасливих дітей. Можливо, і у неї самої з'являться карапузи, і її крига з серця нарешті скресне.

- Будь ласка, дайте мені два-три дні й хлопчик переїде в кращі умови, - робота в цьому напрямку вже розпочата. Я обдзвонила з десяток варіантів, і вже завтра ввечері відправляюся на перегляди до трьох найбільших цікавих апартаментів.

- Ні! - Вищить таке враження порося, яке почув навіть Микола Сидорович. Наш охоронець. І переляканим поглядом дивиться в сторону мобільного телефону, ніби ЦЕ зможе звідти вилізти. - Ніякого переїзду! Не здумайте! У дитини є матір, і поки її не позбавили батьківських прав, вона вирішує, куди й коли переїжджати. Ви хлопчику ніхто!

- Я його сестра! - Яка, на відміну від декого, як муха в окропі вертиться, поки інша особа в цьому окропі чілиться.

- Ви не можете керувати життям хлопчика! - Не вразила моя заява. Вкотре. Та і загалом вони мене рахують такою самою дитиною як і Давидку. Яка незрозуміло чому відкриває рота й вмішується в дорослі справи. 

- Так а що мені робити? - Окей! Ця жінка доросла? Хай повідає мені, дурній дитині, який вихід з цієї патової ситуації.

- Дзвоніть матері.

- Я дзвонила, - це і вся порада? Клас! Варто дістати записничок та черкнути, щоб не забути! 

- І що вона?

- Нічого. Не відповідає. Ігнорує, - я взагалі сьогодні пів робочої зміни на телефоні. То до власників квартир набираю, то дзвоню у відповідні органи й розпитую, які й скільки документів потрібно, щоб всиновити братика. І все це виливається з того, що одна особа попросту не підіймає слухавку, скоріш за все, навіть поставила мобільний на беззвучний режим, і очікує, коли офіційно на одну проблему стане менше. А з кожним днем я все більше впевнююся в тому, що для неї ми з Давидом проблеми, від яких би вона хотіла позбавитися. Бажано нічого не робивши. Ну, прямо як зараз.

- Тоді нічим не можу допомогти.

Авжеж! Нічим! Напаскудити ви падли можете! А от допомогти... Авжеж! Нічим! Тому не дивуюся, коли ця скотина скидає виклик, безцеремонно його закінчуючи.

- Мати? - Киває Микола Сидорович на телефон, все ще тримаючись на чималій відстані, щоб не повернулося та не зачепило його ненароком. Хоробрий охоронець, такий під кулі ляже, але злодіїв злапає.

- Щось типу того.

Хочеться сказати ще гірше, але... Для цієї жінки Давид один з тисячі однакових хлопчиків. А от для матері, рідний син, рідка кровинка... 

- Співчуваю.

- Дякую, - співчуттям голу попу не прикриєш! Але мужик тут ні до чого, тож віддаю йому сумочку для перевірки, сама розписуючись в табелі про відвідуваність. 

- І давно з нею... таке? 

Супер! Дала мужику привід обсмоктувати якусь дурню всю ніч. Потрібно ж Сидоровичу чимось займатися, ось він і буде сушки точити, і думку гадати, що за відьма моя матір, і коли ця хвороба в мене спрогресує. Це ж спадкове, еге?

- Скільки себе знаю.

Правда? Правда. Не пам'ятаю, щоб вона була колись м'якше, жіночніше, стриманіше. А чи сталося це з нею до мого народження, чи вже після... Хтозна. Якщо після, то навіть гірше, бо виходить, що я причина божевілля власної матері?

- Микола Сидоровичу, будь ласка, можна швидше? Я дуже поспішаю, - в нього то максимум чай охолоне, наступні дванадцять годин він проведе в цій будці, а от мені бігти треба. Спочатку в магазин, потім в садок за Давидкою, а після і на другу роботу, залишивши малого з Ельзою. На щастя, хоч з подругою пощастило. Хоч десь біла пляма на чорній дупі зебри.

- Ну, зараз, зараз, - незадоволено бурчить старий, явно не проти потеревенити про мою звихнуту маму, - стій.

- Що? - Куди стояти? Я якщо буду стояти, то братика заберуть, а я впевнена, що навіть тиждень - два, проведених поряд з цими холодними та беземоційними людьми, дуже погано вплинуть на Давидку. Тож я маю цій біді запобігти. Так що стояти немає часу!

- А це що таке?

Але доведеться...