Розділ 16

Я відчинила. Істеричний сміх розриває мене зсередини. А був вибір? Якби не відчинила, то через годину, через дві, але б ці двері не просто відкрили, а знесли з петель, зайшовши всередину разом з ними. І ніхто б не зважав на заподіяні наслідки, ні, навпаки, ще я б була винна, що не відчинила й не запросила зайти, пригостивши хлібом-сіллю.

- Добрий ранок, - стараюся ще раз розпочати адекватний діалог, тепер вже стоячи одне навпроти одного. Можливо, представниця служби побачить мій стан і змилостивиться? Ввійде у положення? Все ж таки вона теж жінка...

- Де дитина?

Все, на що її вистачило, так це окинути мене допитливим поглядом і зробити якусь позначку у своєму журналі. Сумніваюся, що там щось приємне вийшло, враховуючи її вираз обличчя.

- Далі по коридору, зл...

Ось про що я говорила! Вона відчуває себе господаркою не тільки в цій квартирі, а і загалом у всьому кварталі, тож не дочекавшись моєї відповіді, самотужки відправляється на пошуки бідної дитини, яка ще нічого не підозрює. Не здогадується, що її шукає снігова королева, щоб забрати у своє царство постійного мороку та холоду.

- Будь ласка, він спить...

Моя б воля, то я б схопила цю кобилу за її пучок на макітрі й вивели з квартири, надавши прискорення. Та все що я зараз скажу - буде використане проти мене в суді. А якщо точніше, то проти мого братика. Йому погіршить життя. Тому доводиться закрити рота, дозволяючи жінці ввійти в кімнату Давидки.

- Я вас прошу - тільки тихо, - на носочках, щоб не підняти шуму, слідую за представницею пекла, і стараюся вмовити її не будити хлопчика.

- Стіл маленький, - але їй плювати. Ні, навіть не так. Здається, що вона навіть спеціально це голосно промовляє, щоб чим сильніше мені насолити. - Ліжко не нове. Дешеве. З ДСП. 

Авжеж! Авжеж братик прокинувся, а як інакше? Коли якась ідіотка тиняється поряд з його ліжком, голосно триндить, та ще й своїми мацаками тягнеться до матраца, на якому відпочиває дитя.

- Тонкий, - зі знанням справи заявляє, в той час, як моє серце зупиняється, бо я бачу очі малого, які наразі займають половину його личка.

- Давидка, - окликаю, щоб попередити, що я поряд. Що хоч тітка і відьма, але є я, і не дам в образу.

- Аніто..., - голос тремтить, дитина перелякана, а цій мерзоті хоч би що, вона і надалі вивчає кімнату, шукаючи, до чого доколупатися. - Хто це?

- Де дитячі шпалери? Де його власний куточок? Вам не здається, що у дитини має бути власна кімната, а не спільна з...ким? Ви хто йому?

- Зайчик, йди до мене, не бійся, - розумію, що наразі гості маю приділяти максимум часу, на її питання відповідати, і бажано якомога скоріше, та у мене дитина перелякана, а цій падлюці шпалери подавай? - Я рідна сестра хлопчика.

Пригортаючи до себе, міцно-міцно обіймаючи, заявляю цій мегері, нехай навіть не думає, що просто так забере малого, бо їй і таким мерзотникам як вона того захотілося.

- Сестра, значить...

І ще якась позначка з'являється на сторінках того загадкового журналу.

- Давидка, все гаразд, тітка скоро піде, і ми підемо снідати, добре? - Присідаю поряд з братом, дивлячись у вічі, намагаюся передати йому впевненість, що лякатися немає причин, і ця примара, яка кудись далі полетіла, скоро зникне.

- Два яйця й упаковка сиру, і це все? - Ревізія пішла холодильником, і цю фурію вже нічого не зупинить скласти якомога кошмарніший опис умов, в яких проживає дитина.

- На третій полиці, зверху, стоїть суп, у висувному ящику фрукти та овочі, на дверях дитяче харчування, - дзьобом тільки варто повертіти, щоб все це помітити, а не тупо витріщитися поперед собою, ні чорта більше не бачачи.

- Газова плита - стара.

Не сподобалося, що я тикнула її носом в очевидне, тож залишивши останнє слово за собою, зміюка покидає кухню, своєю присутністю зменшивши тут температуру градусів так на п'ятнадцять.

- Сонечко, ти на мене тут зачекай, а я зараз повернуся, добре? - Чмокнувши братика в лобик, направляюся слідом за мегерою, яка, по плану, ще може зайти у ванну кімнату, там знайшовши купу вад. Ще там позловживати своїм становищем, додавши негативних писульок про нашу родину.

Але, схоже, висновки прийняті, вердикт поставлений, бо варто вийти у коридор, як видніється цей силует у костюмі, котрий по-хазяйськи прочинив двері та милиться на вихід.

- Це все? - Секунда-друга і це ненависна пика б зникнула з поля мого зору, та це полегшення не вартує подальшого перебігу подій. Про яке непогано було б дізнатися вже зараз, щоб, якщо що, підготуватися до майбутнього. 

- Ми зв'яжемось з вами найближчим часом.

З незадоволеним виразом (цікаво, а в неї він буває іншим?), розвертається, і вчергове холодно констатує факт.

- Навіщо? - Я маю поліпшити умови проживання? Купити товстіший матрац? Більший столик? Плиту? До чого готуватися?

- Можливо, доведеться забрати дитину.

- Як забрати? Куди забрати? Я ж працюю. Я стараюся. Я все виправлю, - в когось позичу, візьму кредит, з-під землі ті бісові гроші дістану, але... що? Доведеться? Забрати? Дитину?

- Отже, кепсько стараєтеся. Цього недостатньо.

Я не знаю, коли вона пішла. Не пам'ятаю, скільки так стояла, тупо дивлячись на двері, ніби там хтось має зайти. І тільки голос братика вивів мене із заціпеніння.

- Аніто... - обійнявши себе за плечі, з очима на мокрому місці, братик з надією, - ти ж мене нікому не віддаси?

Мовчки підходжу, опускаюся навколішки й обіймаю його. Він тремтить, як кошеня під дощем.

— Ти ж мій найрідніший, — шепочу, ледве стримуючи сльози. — Я тебе захищатиму, поки дихаю. Обіцяю.

Його щічка притискається до моєї, а маленькі руки обвивають за шию. І хочеться віддатися емоціям, пуститися берега, розплакавшись, вивільнившись, але я не маю на це права. Зараз — ні.

— Вона не повернеться, правда? — Тихо, як ніби боїться, що його хтось почує крізь стіни.