Розділ 8

- Аніто, у тебе щось термінове?

Якось не це очікуєш почути, коли набираєш до матері двох дітей, один з яких ще ходить в садок, а інша сьогодні святкує свій день народження. При цьому ці діти не знають, де знаходиться їхня мати.

- Так, ти де? - Ресторан з подругами? З черговим залицяльником? Чи, можливо, сьогодні похід в нічний клуб, на честь повноліття старшенької?

- Я ж залишила записку, ти її не знайшла?

Якщо ви думаєте, що це було промовлено із занепокоєнням, що мати переймається з приводу того, що ми з братиком не в курсі де вона перебуває, то дуже високої ви про неї думки. Це запитання лунає з докором. Як типу: "вісімнадцять стукнуло, вже здорова дівка, а не можеш писульки відшукати?"

- Знайшла, але там ні слова про те, де ти вирішила відпочивати.

- А це важливо?

Я чесно старалася. Намагалася не йти на конфлікт. Закінчити цей день спокійно, на більш-менш нормальній ноті, але ж... Ну як? Як з цією жінкою будувати адекватний діалог? Хтось може щось порадити? 

- Так, важливо, оскільки мені потрібно знати, коли ти повернешся, - хіба не має все бути навпаки? Хіба не мати повинна дзвонити своїй дитині й цікавитися, коли та зволить прийти додому? Непокоячись з приводу того, щоб її ніхто не образив та вона не втрапила ні в яку халепу. - І тебе викликають в садок. Бажано прийти завтра.

- Навіщо?

І чому у мене виникає відчуття, ніби вона з секунди на секунди завершить передчасно цей дзвінок, якщо я не знайду вагомих аргументів його продовжувати?

- Не знаю, вихователька не сказала, але саме тебе очікує на розмову.

- У мене не вийде. Ти сходиш.

- В якому плані я? - Авжеж, це її знайома манера - все скинути на старшу доньку. Під приводом того, що вона мене народила, виховала, одягнула, взула, нагодувала. Тепер за це все я маю бути вдячна, і ставати такою собі зручною затичкою в кожній бочці з проблемами. А оскільки цих бочок цілий трюм, то доводиться по черзі закривати дірки, незважаючи навіть на те, що наше судно йде на дно, набравшись води по саму ватерлінію. - Вихователька хоче бачити саме маму Давида. Ти його мама. Ти маєш прийти та поговорити з нею.

- По-перше, нікому та нічого я не маю, усікла? По-друге, ти підеш, бо я ні завтра, ні післязавтра, ні протягом наступних десять днів не повернуся. Я на відпочинку, я ж написала, сказала, як тобі це ще донести? І, по-третє, якщо це все, то давай, спокійної ночі, я не маю бажання обговорювати негатив, а судячи з твоїх фраз, то ти без настрою й мені збираєшся його зіпсувати.

Можна було на "по-перше" зупинятися, бо я вже здуріла від нахабності цієї людини. Інше вже просто добило. Настрій. Віру. Мене.

"Набери, коли зможеш."

Надійшло смс від Ельзи. Виявляється, я поки приходила в себе після веселої розмови з матір'ю, пропустила три дзвінки від подруги, і тепер вона хоча б таким чином хотіла до мене пробитися на зв'язок.

- Привіт, - і щоб не перекидати негатив на дівчину, щоб ним не ділитися з нею, я подзвонила тільки через три години. Коли ми з Давидкою вже повечеряли, скуштували наші смаколики, і навіть зелених мутантів переглянули, під які братик безнапасно заснув. 

- З тобою там все добре? - А ось так би мало звучати запитання від матері. Справжньої матері, а не тієї бутафорії, яка зараз незрозуміло де знаходилася.

- Так, просто ось тільки зараз взяла телефон в руки й побачила, що... Алло, ти тут? Алло?

"Виклик завершено" - висвічується на екрані, повідомляючи, що я дарма тут "алокаю"

- Недостатньо коштів для здійснення зв'язку, - механічним голосом виголошує жіночка, варто набрати Ельзу повторно, чим змушує здивуватися.

"Ви можете скористатися послугою додаткових грошей та..."

Слідом летить повідомлення, пропонуючи взяти в борг кошти та за них набрати до подруги.

Ні, це не для мене. Я хоч і не горда, і в басейні із золота не купаюся, та намагаюся уникати кредитів. Просто дивно, що немає коштів на рахунку. В мене налаштоване автоматичне поповнення балансу задля того, щоб уникнути таких моментів як сьогоднішній, коли не буде можливості набрати, чи то скористатися виходом у світову мережу. 

Переходжу на домашній інтернет, скидаючи дзвінок Ельзи, і входжу у свій онлайн-банкінг. Саме там я зберігаю практично всі зароблені кошти. Отримуючи кошти у так званому конверті, я відразу йду у відділення банку та кладу їх на рахунок, якусь частину залишаючи собі на дрібні витрати та невеличкі презенти брату. Але практично все лежить на картці. Так надійніше. Довіра до банків у рази вище, ніж до рідної матері.

- Та ну як? - Викриком вилітає з мене, після чого долоня тут же закриває рота, а я сподіваюся, що у братика міцний сон та я його не розбуджу.

А от мені не до сну, мої очі, навіть у такий пізній час доби, розплющені на максимум, і нагадують ті нулі, котрі я бачу на рахунку. Нуль гривень, шістдесят сім копійок.

"Ви почали використовувати додаткові кошти..."

Прилітає зверху ще одне смс від мобільного оператора, заносячи мене в боржники. В перше в житті я комусь повинна гроші.

"Між першою і другою перерив мінімальний" - глузливо звучить в голові, коли я відкриваю свою другу карту, кредитну, яку мені оформили одночасно з основною, і на якій наразі катастрофа... " - 20000"...