Розділ 7

Сьогоднішній день це, напевно, ідеальний показник того, що таке життя і яке воно може бути непередбачуване. Як воно може підійняти тебе вище хвиль, а після опустити ледве не до самого дна, згодувавши рибкам, і тобі доводиться лавірувати на вейкборді, щоб не втопитися та не стати чиєюсь смачною вечерею.

"Спочатку я хочу поставити тебе неофіційно своєю заступницею, а після, коли ти вкотре мені продемонструєш свою відповідальність та дисципліну, зробити завідувачкою цього магазину."

Ось якою була пропозиція Анастасії Борисівні, від якої я б ще досі знаходилася в шоку, не вірячи власному щастю, якби не...

"Передайте, будь ласка, вашій матері, що я хочу з нею побачитися, і бажано це зробити в найкоротші терміни. Було б ідеально якби це сталося прямо завтра"

Це вже пролунало з вуст виховательки братика, коли я прийшла за малим, і Марія Сергіївна відвела мене в бік, щоб Давидка не чув цієї розмови.

- Котику, а скажи мені, будь ласка, ти комусь розповідав про те, що хочеш якомога скоріше вирости, щоб мене захищати від поганих дядьків? - Брат знаходився в чудовому настрої, на відміну від ранку, та і привід для цього був відповідний - ми йшли за тортиком, тому я вирішила дещо вивідати. Так сказати, дізнатися інформацію з першоджерел. Хоч не довіряти виховательці не було жодних приводів. Вона зарекомендувала себе класним спеціалістом та чудовою людиною.

- Так, - хлопчик навіть не відчув, наскільки тема серйозна, продовжуючи весело підплигувати поруч, тримаючи мене за руку.

- А якщо не секрет, то кому?

- Каті, - спочатку вирвалося у малого, а після він, напевно, все ж зрозумів, що тут щось не чисто, не спроста у мене виник такий інтерес, той підняв голівку, перейшовши на звичну ходьбу, - а що?

- То ти й Катю будеш захищати, коли виростеш? - Ми, дівчатка, давайте по чесному признаємося - любимо потеревенити. З мамою. З подругою. Зі знайомою. А коли це маленька дівчинка, яка сприймає виховательку і за старшу подругу, і за знайому, і за маму, поділилася планами Давидки на майбутнє. Ось звідки все і розпочалося. Як все дійшло до того, що маму викликали в садок.

- Спершу тебе, а потім і її, - хлопчик розставляє пріоритети, і робить це з таким серйозним личком, що таке враження дорослішання не за горами. Завтра-післязавтра брат дасть на-гора кожному кривднику. Чи то моєму. Чи то Катіному. Але мої вороги падуть перші до колін відважного хлопчика. - А що?

- Нічого, котику, я просто горджуся тим, який ти в мене молодчинка. Що ти справжній чоловік, котрий захищає дівчат. Ти молодець!

- А мамі ми щось купимо? - Тримається серйозно, насправді ж видно, як світиться від щастя за те, що його похвалили. За те, що він справжній захисник.

- Еклерів? 

- Давай, вона їх дуже любить, - тут же згоджується, а я усвідомлюю який дисонанс твориться всередині цієї маленької людини.

З однієї сторони він як кожна дитина любить свою маму. Хоче їй довіряти. Проводити чимало часу разом. Радувати своїми успіхами чи подарунками. З іншої ж... те, що дає Давидка, ні в якому разі не можна порівнювати з тим, що віддає мати. 

"Вибачте, що втручаюся в справи вашої родини, але я вимушена це зробити. Це зовсім не нормально, коли маленький хлопчик як Давидка заявляє про те, що він хоче якомога скоріше вирости та стати сильним, щоб захистити свою сестричку від рідної матері."

Сказати, що я впала в ступор від цих слів, це нічого не сказати. Правда випливла на поверхню, і людина зі сторони вказувала на помилки нашої сім'ї. А найболючіше було те, що вона при цьому мала повну рацію. 

"Дитина його віку має думати про машинки, друзів, і час від часу про підготовку до школи. Але вона ні в якому разі не має бути замішана в проблемах родини. Яка, я так розумію, має місце бути."

І якби ж ця проблема була одна... Ледве не додала я, але вчасно стрималася, бо в першу чергу це відобразилося б на братику. 

"Давайте спробуємо вирішити цю проблему, поки вона не дала коріння, і поки не переросла в щось більше, ніж невеличке непорозуміння в родині, яке, на жаль, було дуже серйозно сприйнято дитиною."

Звичайно, я згодилася з Марією Сергіївною. З приводу того, що варто брати сокиру та лупити по тому корінню, валячи те дерево, яке, на превеликий жаль, дало добрячий цвіт, загрожуючи дати величезний урожай. 

"Авжеж, так, дякую, я все передам матері. Вона неодмінно прийде. Дякую."

Та не була я згодна з вихователькою у тому, що це було непорозуміння. Що Давид це сприйняв занадто серйозно, хоч насправді це дрібниця. Бо це не непорозуміння, і це вже далеко не дрібниця, це здоровезна діра, яка засмоктувала все сильніше та сильніше, і тут потрібно готуватися до довгострокової та плідної роботи. Всім разом. А в першу чергу людині, яка все це і заварила. Спочатку нас з братом народивши, а після забивши на наше виховання.

- Сонечко, біжи мий ручки та будемо вечеряти, - і я збиралася розпочати з порогу. Тому варто було нам з Давидком його перетнути, як я почала діяти, не відкладаючи на потім. Бо потім вже настало і вибивало двері з ноги, вражаючи своєю жахливістю. - А після вечері будемо ласувати смаколиками.

Двічі просити малого не було сенсу, він все зрозумів ще з першого разу. Чим скоріше він помиє руки, тим скоріше буде їжа, а після і довгоочікуваний "пеньочок", над яким хлопчик вже подумки потирає рученята, готуючись смакувати.

- Мамо, ми повернулися, - двоє її дітей прийшли додому, одна з яких ще зовсім маленька, а вона навіть не порахувала потрібним вийти з кімнати, щоб нас зустріти. Здавалося б дещиця, ніби нічого особливого, але з таких маленьких цеглинок і вибудовується будинок, в який хочеться бігти, як тільки випадає можливість. А ми ніби приходимо на руїни, де, може, колись щось і могло б бути побудоване, але виконроб настільки нервовий, настільки нетерплячий, що розніс все до біса, варто було трапитися першій невдачі. - Мамо.

Ось в цьому всьому наша мати. Ніби відчувала, що потрібно щось розв'язувати. Про щось серйозне говорити. Якось змінюватися. І вуаля - її дома немає. Тільки записка, написана її рукою, лежить на столі, хоч якось дає зрозуміти, що тут проживає мати, а не просто дві дитини, які дають рада самі собі.