Розділ 6

- Що з обличчям, наша іменинниця? Чому сумуємо? - Сергій, завідувач по складу, як звичайно випускає дим в повітря, але не звично для нього він сьогодні веселий. Або хоче таким здаватися.

- Привіт, та все в порядку, просто не виспалася, - він не той, з ким можна поділитися наболілим. Та і взагалі, в моєму житті є тільки троє людей, котрим реально довіритися. А, може, не тільки, якщо стосується справді особистого. Подруга, керівниця і мій маленький братик. Який з часом стане потужною підтримкою для мене в моральному, та й у фізичному плані, і якому я зможу довіритися найбільше.

- Гучно святкувала?

- Скоріше нерви перед новим, дорослим кроком у житті, - частково це правда, бо тепер не можна мою дурню дію чи навіть слово скинути на те, що в мене дитинство грає в одному місці. Навіть якщо воно цього не робило. 

- Знаючи тебе це не проблема, так що розслабся, все буде гаразд. А щоб новий етап було легше сприймати, то на ось, тримай, - і простягає мені шоколадне яйце, чималих розмірів, яке я ледве рукою обіймаю, - там з сюрпризом. Надіюся, приємним, а не якась звична дурня.

- Дякую, дуже дякую, - можна зробити ариверди - знаючи Сергія, то дивно сприймати такі подарунки. Він дуже скрупульозний в плані своєї роботи, надто відповідально до неї ставиться, і на складі в чоловіка завжди порядок. І це добре, для нашого магазину та для керівниці взагалі супер, просто колега не виглядає тим, хто спроста буде радувати чимось таким як цей презент. Не той тип людей, чи що, або Сергій дещо скупий на емоції. Для чоловіків це притаманно. 

- Дрібниці, все оплачено, можеш шоколаду з'їсти, а малому іграшку дати. Я ж так розумію, що він у тебе ще малий для солодощів?

- Так, ще зарано, хіба трохи, дякую, - а ось ця уважність Сергія стосовно мого братика куди навіть приємніше, чим сам подарунок. Це мило. І навіть зазвичай зосереджений, час від часу навіть набурмосений колега наразі виглядає добряком. Навіть якщо відверто не посміхається.

- Та гаразд тобі, це всього лише шоколадка. З днюхою, Арі, тримайся, бо життя те ще стерво.

- Дякую.

- І там тебе Борисівна викликала. Думаю, ти здогадуєшся з якого приводу.

- Так, думаю так, - ледве стримуюся, щоб широко не посміхнутися, насправді ж цей день я очікувала весь останній рік. А крайні три місяці робила позначки, влаштувавши такий собі зворотний відлік, закреслюючи дні на настінному календарі. До вагомості себе у суспільстві. - Я пішла, і ще раз дякую.

Так, я повністю згідна з Сергієм - життя ще те випробування, дуже часто ставить підніжку й споглядає за тим, як ти з усієї дурі влітаєш носом в асфальт. Розбиваєш його до крові, а потім вмившись нею, вирушаєш далі, за новою порцією підстави.

- Доброго ранку, викликали? - Та є люди в цьому житті, які у критичний момент, коли ти вже не відчуваєш ніг, і летиш стрімголов вниз, можуть підхопити тебе за руку й втримати, не давши забитися. Анастасія Борисівна саме та людина, яка рік назад не відмовила по факту дитині у проханні, і дала їй шанс. На надію, що все може бути по-іншому. Краще, ніж погано. Куди ліпше, ніж жахливо.

- Аніто, заходь, люба, заходь, іменинниця, - і зараз жінка, котрій я точно не знаю скільки, але думаю вона старше від моєї матері, підривається зі свого крісла й вирушає мене обійняти, - з твоїм днем, дівчинко.

- Дякую, - і я дала собі слово не плакати, триматися, не давати емоціям взяти наді мною вверх, та вони самі по собі починають текти. Жінка відноситься до мене з повагою. Ніби я тут вже працюю бозна скільки років. А не один рік, і то не офіційно. Ніби я не звичайна "принеси-подай", а та, на кому тут все тримається. Бо попросту вона мене сприймає. Як людину. Як особистість. 

- Якщо не помиляюся, то твій Давидка фанатіє від цих черепах з італійськими замашками?

- Він їх обожнює, - ми вже, так сказати, до дірок передивилися кожну серію, і мої пропозиції поглянути щось інше сприймаються неохоче. Братик вже навіть вивчив кожну фразу, який то чи інший ніндзя промовить наступної миті, а йому все одно цікаво.

- Тоді йому має сподобатися.

Я, чесно кажучи, так собі відношуся до цих ніндзя. Все ж це хлопчачий серіал, та і часті кіносеанси даються взнаки, але коли Борисівна дістає чималу коробку, в якій знаходиться кожен з головних героїв улюбленого мультфільму брата... Навіть у мене подих перехоплює.

- Це Давидці? - В першу чергу шокує те, наскільки яскраво та класно вони виглядають. Кожен зі своїм знаряддям для боротьби з поганцями. А в одного ще і піца в руці-пазурі, така реалістична, ніби справжня.

- Я думала сьогодні незвично відсвяткувати твій день народження. Забути про роботу та вдосталь награтися цими чупакабрами. - А потім зводить голову вбік, коли я завантажуюся, осмислюючи почуте. - Звичайно, Давидці, кому ж ще?

- Дякую, - вже вкотре за такий короткий проміжок часу висловлюю свою подяку, але я справді вражена цим жестом жінки. Бо я в курсі того, скільки коштує цей набір. Дуже дорого. Дуже. І мені два місяці потрібно працювати, щоб була змога його придбати. І не через те, що в цьому магазині аж копієчна зарплатна, а через те, що ці фігурки для дітей, і виробники користуються тим, що малим важко сказати "ні". З часом я збиралася порадувати брата, зважившись на такий серйозний фінансовий крок, а зараз ця дорогезна річ в моїх руках. Безплатно. Бо людина просто вирішила зробити приємно. Давидці. Мені. І від цього сльози знову напрошуються на волю. Я не звикла до таких жестів... - Але мені так не зручно... Це так...

- Дорого, так, не буду говорити, що кожного дня купую такі речі. Та у мене і буде до тебе пропозиція, Аріно, котра рідко звучить з моїх вуст, а якщо точніше, то сьогодні прозвучить вперше...