Розділ 5

- Давидка, мій хороший, - ось буквально два метри до дверей садочка, де на братика очікує прекрасна молода вихователька Марія Сергіївна нової, так сказати, генерації, а також його друзі, з якими він прекрасно ладнає й практично відразу знайшов спільну мову при знайомстві, але ж я то бачу, що малий досі не відійшов від ранкових прикрощів, виглядаючи сумним. Тому присідаю навпочіпки, вдивляючись в ці оченята, котрі я до нестями люблю і зроблю все задля того, щоб вони якомога рідше виглядали розчарованими.  - Як ти почуваєшся, сонечко? Все гаразд?

- Нормально.

- Ти ж знаєш, що можеш сказати мені будь-що і це залишиться нашим з тобою секретиком, про який ніхто та ніколи не дізнається? - Вкотре користаюся тим, що я для братика людина, якій він найбільше довіряє, яку, скоріш за все, найбільше любить, але за цим не по роках зрілим "нормально" приховується маленька дитина зі своїми проблемами, котрі, не дай Боже можуть перетворитися в страхи. А я ні в якому разі не можу цього допустити. Вистачить того, що вже є одна дитина в нашій родині з психічними траблами. Навіть якщо вони добряче закопані самою мною. - Що тебе турбує, мій хороший? Що непокоїть?

- Той дядя...

- Він тебе налякав, так? - Якийсь з тих трьох "дядей". Не важливо хто саме. Та в них з чоловічого тільки зовнішність. А ось внутрішній стрижень відсутній. Спихнути на дівчину вину, або ж на неї наїхати, ще і коли вона разом з дитиною, багато розуму не потрібно. А для цих трьох ця сіра речовина взагалі виглядає якоюсь примарно казкою данського письменника, про яку вони ніколи не чули.

- Тебе. 

І я в цю мить усвідомлюю, що виховання Давидки ляже на мої плечі. Саме я маю дати йому таке розуміння життя та людей, котрі присутні в цьому житті, щоб він виріс справжнім чоловіком, який вміє відповідати за свої слова, а ще куди важливіше за свої вчинки. Не так, як його татко, котрий зробив дитину і в кущі. Не так, як дядько шофер, котрий наробив біди та скинув провину на іншого. І не ті двоє, які не стали розбиратися що і до чого, а просто пригрозили фізично слабшій за них людині. Той головний так взагалі зарікся надати мені урок при наступній зустрічі. Продемонструвати небо в клітинку, якщо його кримінальною мовою спілкування. Бо те, що він з криміналу, або ходить дуже близько до нього, навіть сумнівів немає.

- Ні, зайчику, я не злякалася, не переживай, - беру братика за рученята, і стараюся передати своє тепло та підтримку, тактильно дати зрозуміти малому, що у мене все під контролем та нічого перейматися. Бо діти завжди спостерігають за нами та віддзеркалюють те, що ми демонструємо і як ми реагуємо. - Адже ти був поряд зі мною, і якби дядько хотів би мені зробити щось погане, то ти б мене захистив, вірно?

- Так, - настільки поважно Давидка киває, що посмішка водночас зі сльозами лізуть на обличчя. Але якщо посмішка наразі доречна, то от вологу розводити зась. Відправлю малого в садок і вже тоді, дібравшись до робочого місця, запруся десь у вбиральні та дам собі пару хвилин на відчай. На жаль, такі "процедури" у моєму житті не рідкість. Хоч я і стараюся триматися позитивної хвилі, на все дивитися крізь яскраву призму, але не завжди вдається. Бо приводів віддатися негативу, знову ж таки - на жаль, вистачає. Мій головний тригер завжди поряд. 

- От бачиш який ти в мене захисник, відважний лицар! А тепер домовмося - ти зараз біжи до діточок, слухайся Марію Сергіївну та будь чемним хлопчиком, а я прийду після роботи й ми разом відправимося за тортиком.

- За пеньком?

- А хочеш? - Звичайно, хоче, по оченятах прекрасно бачу, але ж апетит приходить під час їжі. Тим паче малий добре відривається на тему про солодощі, забуваючи про інцидент з "дядями".

- Дуже-дуже, - аж підскакує на місці так хоче.

- Тоді за пеньком, - взагалі то це невеличке тістечко із їжачком, котрий сидить на пеньку, поряд зі своїм провіантом - яблучком, але Давидка щось колючого та фрукт уникає, акцентуючи увагу на вафельній підставці у вигляді пенька. Можливо, тому, що його він у лісі бачив, а з їжаком ще не зрослося. А от яблуко це не цікаво, бо присутнє в раціоні братика ледве не кожного дня. У вигляді звичайного фрукта, авжеж, сьогодні виняток на честь мого дня народження.

- І подивимося "черепашок"? - І завмирає, очікуючи вердикту, таке враження навіть не дихає, щоб не злякати удачу.

- Будемо їсти пеньок і дивитися наших черепашок, - подруга пропонувала сходити в кіно, а після в якесь кафе, трішки відсвяткувати мій день народження. Але Ельза доросла, зрозуміє, якщо я перенесу ці невеличкі урочистості на інший день. А от Давидку хочеться порадувати, і саме сьогодні, коли спочатку рідна мати засмутила, не підтримавши його ініціативу з пісенькою, а після і злі дядьки добили гарний настрій малого, наїхавши на його сестричку. 

- Ура! - І заради цих блискучих оченят, заради вибуху цих емоцій я готова все перенести, все скасувати, лише б дитину порадувати й дати їй те, що вона по факту заслуговує - щасливе дитинство. Якщо мама не провела роботу над помилками та не зробила висновки, то цей обов'язок перекидається на мої плечі.

- Ну, все, мій хороший, а тепер біжи, тебе вже друзі зачекалися, - бачу вже два личка, котрі поглядають через скляні двері на Давидку, очікуючи поки він до них приєднається, щоб продовжити веселощі всім разом, і хоч тут серце радіє, що в малого немає проблем комунікації з однолітками. 

Братик вирушив до входу, навіть зробив пару кроків під моєю пильною увагою, але після зупинився, ніби щось обдумуючи й через пару секунд розвернувся. В мене тут же серце стало в передчутті погано, бо Давидка знову став максимально серйозний, я б навіть сказала набурмосений.

- Аріно...

- Так, любий, - невже негатив захлиснув малого? Він зараз влаштує істерику, заявивши що не хоче в садочок, а бажає зі мною відправитися на роботу? Таке дуже рідко буває, але сьогодні той день коли це може трапитися. Так сказати, першопричин для цього вдосталь. Я сама ледве тримаюся. Заради брата.