Розділ 4

- Виходь! - І саме ці гайки збирається закручувати цей здоров'як, киваючи лисою макітрою кудись в сторону. Скоріш за все, за межі автобуса, де я ще в так званій безпеці. Навколо безхребетних амеб, серед яких і чоловіки, і хоч би один з них хоча б щось промовив на мою підтримку. Кожен трясеться за свою шкірку. Кожному вона найдорожча.

- Це не я, - і я не виняток. Я теж боюся. Тим паче я справді ні в чому не винна! Агов, справедливість, ти де? Тебе тут явно зачекалися! Чи ти здружилася з матір'ю, і береш в неї майстер-класи з "ідеальних" привітань?

- Виходь по-хорошому, бо може бути й по іншому.

Кожен з пасажирів займається будь-чим, аби тільки не мозолити очі цьому амбалу. Хтось витріщається у вікно, ніби пару хвилин не трапилося ДТП й ми не стовбичимо на місці. Хтось зацікавився своїми штанами так, начебто від цього залежить його життя, і чим більше будеш їх терти, тим скоріше звідти вилізе джин. Хоча, можливо, ці штанці варто змінювати, бо від страху сходили по-маленькому? Можу зрозуміти, бо у самої колінця тремтять.

- Але я реально нікого не штовхала! - І дивлюся на покидька, котрий скинув все лайно на дівчину, а сам хоче вийти сухеньким з водички. Падло таке! Спочатку ледве не прибив цілий салон пасажирів, а зараз відправляє мене на вірну смерть?

- Я давав вибір.

Сила є - розуму не треба. В правдивості цієї фрази вкотре переконуюся, коли цей здоровань замість того, щоб обійти автобус, зайти з боку дверей, починає повзти в салон. Через водія, в котрого очі на лоба вилазять від таких поворотів долі.

- Гаразд-гаразд, я сама, сама, - і можна, звичайно, буде трішки порадіти, що дятла добряче притиснуть, помнуть, та це задоволення на пару секунд, яке точно не вартує того, щоб мене після скрутили в баранячий ріг. Велетень перелізе, наздожене, нагне. Сила в мужика в наявності, а відсутність мізків ще більше грає проти мене. Хтозна, що від цього ідіота можна очікувати.

Саме тому приймаю єдине правильне рішення, яке, надіюся, трішки збавить агресію бритоголового. Підкоритися. Зіграти за його правилами.

- Котику, давай мені ручку. І нічого не бійся, все добре.

За зацькований погляд Давидки, за той переляк, котрий застиг в очах малого, мені хочеться причепити водія до автобуса й втиснути педаль газу до підлоги. Нехай мерзота біжить, поки не зітре собі взуття. А після і п'ятки. Влаштую покидьку педикюр, чортяки б його в пеклі покатали!

Виходжу з автобуса, прикриваючи братика собою, бо це лисе скажене вже очікує на вулиці, з очиськами, наповненими кров'ю й веною, яка от-от лопне на його скроні.

- Поглянь, що ти натворила!

Угу, зрозуміленько тепер чому така злість відходить від здорованя. Автобус хоч і старенький, та доволі міцненький, якщо йому хоч би що, всього невеличка вм'ятина, а чорна тонована машинка зазнала добрячих змін. Тут навряд чи вийде молоточком підстукати й клеєм підмазати. 

- Але...

- А тепер скажи но - як ти збираєшся це відпрацьовувати?

Відчуваю, як позаду хвилюється Давидка, як його тремтіння передається через руку, котрою малий в мене вчепився, ніби у рятівне коле і тільки переживання за братика не дає розкиснути остаточно.

- Ви чуєте мене, чи ні? - Тому стартую, промовляю максимально швидко, щоб ідіот вкотре мене не перебив, звинувачуючи в чорт знає чому. - Це той мерзотник за кермом! Це він гнав! Це він не дивився на дорогу! Це він в'їхав у ваш автомобіль!

До речі, ця погань і зараз витріщається кудись вбік, коли я тицяю в нього пальцем, вказуючи на справжнього винуватця дорожньо транспортної пригоди.

- Послухай, ти, - Боже, яке ж воно страшне. Яке ж агресивне. Це жах. - Мені плювати, хто це натворив! Мені абсолютно байдуже на твого байстрюка! І мені...

- Саймон!

Я вже була готова ці очі, залиті кров'ю, кігтями власноруч виймати. Змусити за "байстрюка" відповідати. І, як висловлюється це лайно, мені плювати, що було б далі. Ніхто! Ніхто не має права ображати мого братика! Нікому я цього не дозволю. Чи то буде дитина на майданчику, чи ця скотина лиса. Ніхто не має права робити боляче Давиду.

- Звалив!

І тільки поява ще одного велетня на горизонті змушує скоригувати плани, не вв'язуючись в сутичку, яка, з великою ймовірністю, для мене закінчиться плачевно, але і це падло б залишилося без ока.

- Начальник...

- Завалив і звалив! Негайно!

Сумніваюся, що це здоровило працює секретуткою в цього іншого чоловіка, навіть якщо називає того "начальником", та дресування майже ідеальне. Варто було новоприбулому повторити свій наказ, як Саймон слухняно подріботів до розваленої машини, засмучено підтиснувши губи. 

- Малий, - "начальник" ледве ковзнув по мені поглядом, як ніби я частина інтер'єру, після ж присів навпочіпки, заговоривши до Давидки. Який так і продовжував за мною ховатися, все ще до жаху настрашений. - Все нормально, окей?

- Ваш підлеглий накричав на мене, звинувативши в тому, чого я не робила, - виходжу наперед, прикриваючи ще більше братика, і демонструючи цьому чоловіку, що з ним тут ніхто не хоче спілкуватися. "Малий" так точно ні. - Налякав дитину. І зараз ви говорите, що все нормально?

- А ти борза, еге? - Він не стартує на мене як той Саймон, не кричить, навіть продовжує сидіти навпочіпки, таким чином, що я дивлюся на нього зверху вниз. Та чоловік володіє енергетикою, від якої прямо хочеться тікати. Розвернутися на сто вісімдесят та валити з усіх ніг, якомога далі від цих двох метрів холоду.

- Ні, але це не справедливо, що...

І одне діло коли ці два метри холоду зігнуті, коли сидять, типу розслабившись, а коли розпрямляються, базікати тут же відпадає бажання. Та і жити також. Бо таке враження, що за кожне криве слово може це життя різко обірватися. А з цим "начальником" будь-яке слово може виявитися кривим...

- Скільки тобі років, дівчинко?

- Яка вам різниця? І взагалі - не красиво таке питати у жінки, - заткнутися. Як він каже - завалитися. Саме цим потрібно зайнятися, і не провокувати цього чоловіка. Та чому я продовжую говорити? Ще і читаю йому моралі про яке, як варто поводитися з дамами. Жахіття...