Розділ 3

- Зайчику, міцно тримайся за поручні, - бо дядечко за кермом цього автобусу явно в минулому мріяв стати гонщиком. Не пощастило, не зрослося, тож він зараз літає як скажений, піддаючи людей зовсім необґрунтованому ризику.

Після таких горе водіїв бажання купити стареньку, підтриману, але власну машину стає в рази сильніше. Я маю деякі відкладені кошти, зароблені за майже рік своєї праці. В мене були думки стосовно того, щоб з'їхати від матері, почати жити самій, як тільки стукне вісімнадцять. Це вирішило б чимало проблем, пов'язаних з нашою з нею комунікацією, скоротивши скандали практично до нуля. Але. Моє маленьке "але" зараз чемно вчепилося за поручень і тримається, поки ідіот за баранкою змагається з іншою маршруткою. З конкурентами. Я неодноразово спостерігала ці перегони зі сторони, купу разів проти волі брала в них участь, знаходячись в цій консервній банці на колесах. Та знову ж таки але - тут дитина, і ризикувати життям малечі це верх цинізму.

- Вибачте, - я не та людина, котра любить порушувати особисті кордони інших, і свої теж намагаюся відстоювати, та все ж мене не влаштовує перспектива загнутися тут і зараз, у своє повноліття, не кажучи вже про Давидку, який таке враження з останніх сил тримається за ту бісову трубу, аж ручки побіліли. - Вибачте, водію!

Голосніше викрикую, бо, напевно, через високу щільність людей в цьому автобусі, він мене не почув, тому підвищую голос, навіть якщо цим привертаю увагу інших, і від цього тут же шаріюся, заливаючись червоною фарбою від сорому.

- Пане водій! - Або цей дятел просто так захопився змаганнями, що йому плювати на всіх та на все, головне першим долетіти до фінішу. Якого фінішу? Можливо, до наступної зупинки. Можливо, до кінцевої, бо він навіть не на всіх зупиняється, щоб підібрати, чи то навіть випустити пасажирів. Або до фінішу з трагічними наслідками, куди він затягне себе, і з собою потягне всіх інших на дно сирої, холодної ями. - Будьте такі ласкаві, скиньте швидкість!

Це в нас народі такий безініціативний? Чи мене одну не влаштовує доїхати до наступної зупинки розплющеною? Чому всі язики в одне місце запхнули й не відсвічують? Хоча, на що тут розраховувати, коли ніхто, підкреслю, ніхто не поступився місцем маленькій дитині, щоб вона не бовталася в цій маршрутці як рибинка в акваріумі. Не за себе ж прошу, зовсім ні, у мене ноги не відваляться, і рука не затече, але для малесенького хлопчика можна було зробити виключення, піднявши свою попу з нагрітого сідла?

А цей дятел вуді, покидьок закінчений, ніби на зло ще більше додає газу, і таке враження, що цей автобус з секунди на секунду злетить, перетворившись в аеробус три тисячі.

- Котику, міцно тримайся, я зараз повернуся, гаразд? - Нахиляюся до братика, попереджаючи його про свою невеличку відсутність протягом наступної хвилини й пробираюся до водія. Якщо чесно, то мене вже страх проймає, настільки воно божевільне і повністю без мізків. Настільки втиснуло ту педальку до упору.

- Дівчино, акуратніше!

Дивися, а як мені щось пред'явити, так тут і відразу, а я навіть на ногу не наступила! Хоча варто було б! Щоб хоч за діло ротяку відкривала!

- Вибачте, - та все ж перепрошую перед панянкою, яку я ледве оминула, настільки вона розклалася зі своїми клітчастими сумками у вщент забитому автобусі. Скоріш за все, тільки з ринку, з пилу-жару, там не знайшла охочих посваритися, так не впустить можливості це надолужити вже в транспорті.

- Я перепрошую! - Зійшовши сімома потами, і відчуваючи себе так, ніби мене тільки но витягнули з-під компресора, все ж добираюся до дятла, дзьоб якого, таке враження впав на педаль газу й він того не може зменшити швидкість. - Начальнику, агов!

Адже так звертаюся до водія мовою жаргону? Можливо, так до нього краще дійде? Бидло контент для бидлостана?

- Що нада?

О, і справді! Спрацювало! І справді бидлота! Водій нарешті відвертається писком від дороги, і зауважую - із незадоволеним писком до мене звертається. Авжеж, на обличчі нуль радості, бо тільки но конкурент його обігнав, вийшовши вперед на декілька метрів.

- Ви б не могли...

Домовити я не встигаю, автобус різко звертає вліво, і всі всередині моментально відправляються вправо, мене з собою захоплюючи.

Скрип шин. Крик людей. Удар. І після тиша.

Я, притиснута буркотливою жінкою, і її десятком сумок, тут же хаотично намагаюся вибратися з цієї купи, відразу поглядом вишукуючи з-поміж інших братика.

- Зайчику! - Мій молодчинка! Мій красунчик! Я для нього безумовний авторитет, це сто відсотків, бо дитя як вчепилося в поручень, так і біля нього і залишилося. Ніби нічого і не сталося. Тільки перелякані оченята на мене поглядають, в яких вже збираються слізки. - Все гаразд, все добре, сонечко. Зі мною все добре, а з тобою? Нічого ніде не болить?

Малий негативно киває, мовчки даючи зрозуміло, що все в нормі, але я то бачу, який страх досі бурлить в його погляді. Хоча, чому тут дивуватися? З таким то ідіотом водієм. Який, до речі, вже з кимось розмовляє на підвищених тонах. Точніше, це на нього кричать, покриваючи через слово матюком.

- А я тут причому? Це все вона!

Увага всієї маршрутки знову на мені, включаючи дятла, і ще одного нового пасажира, котрий заліз через водійські двері й вже явно готовий комусь натовкти пику. Вишукує охочих.

- Це вона мене пхнула!

Авжеж, всі витріщаються на мене, бо цей покидьок тицяє своїм жирним пальчиком в мою сторону, звертаючи увагу того мордоворота на винуватицю дорожньо транспортної пригоди. А враховуючи, що в цьому автобусі всі безхарактерні амеби, всі живуть по принципу "моя хата скраю", то мені гайки. Саме це послання я чітко читаю в погляді цього здоровили...