Розділ 2

- Давидка, зайчику мій, а ти чого такий сумненький, га? - На малому практично з самого ранку обличчя немає. Як тільки прокинувся, так відразу помчав до мене, цьомкнув у щічку, привітав з днем народження й побажав всього найкращого. Я від цих слів настільки розчулилася, що довелося завчасно ретируватися у ванну, щоб там змити раптові сльози, які пробивалися на обличчя. Нічого братика лякати, він ще замалий, щоб знати про сльози щастя. А це були саме вони, бо я шалено люблю цього малюка, і вдячна Богу за те, що мама хоча б щось вміє нормально робити. Народжувати адекватних дітей. І як в неї так вдається?

- Ні, все нормально, - крутить голівкою, намагаючись вдати, що все як завжди, нічого екстраординарного. Та я то знаю, коли все нормально, а коли є відхилення в гіршу сторону. Наразі, на жаль, саме другий випадок, так сказати, на обличчя.

- Зайчику, - присідаю навпочіпки, і вглядаюся в личко малюка, який тут же відвертається, чим підтверджує мої здогади, що щось сталося. І це щось дуже його гнітить. - Поділися зі мною, що тебе турбує? Щось болить? Животик? Голівка? Ніжка?

- Ууу, - заперечно хитає, але в очі так і не дивиться, знає, що я тут же його розкушу, варто нам перетнутися поглядами.

- Ти не хочеш в садок? - В Давидки ніби немає проблем у спілкуванні з однолітками. Так, в нього явно нестача піклування від матері, очевидно, що в інших малих батьки в десятки разів більше проводять часу зі своїми чадами, але... Я весь вільний час присвячую братику. Ми з ним читаємо, малюємо, пишемо, складаємо. Коротко кажучи, займаємося всім тим, чим цікаво (ну, майже всім, якщо не враховувати писання) малим його віку. Я намагаюся закрити всі гештальти, які повідкривала мати, і чудово себе почуває, не особливо переймаючись про майбутнє дитини. Однієї. Другої. Я не здивуюся, що з часом в неї й третя з'явиться, з таким то розгульним способом життя...

- Хочу.

Від серця відлягає. Бо якби Давид сказав, що ні, що не хоче, то це була б проблема. Довелося б думати або про новий садочок. Або про причини, з яких малий не хоче ходити в старий і в темпі їх розв'язувати. Що те, що те залежить якщо не всією, то великою мірою від матері, бо я тільки сьогодні стала повнолітньою, а знаючи маму... Коротше, пронесло. 

- А що ж тоді? Котику, скажи, не соромся, - ще не вистачало, щоб брат закрився в такому собі коконі через якісь психологічні проблеми, викликані нашою родичкою, і які потім переростуть в щось дуже серйозне у зрілому віці.

- Ну..., - мнеться, все ж зважує - говорити, чи ні, а я затамовую подих, очікуючи проблеми, яка перед нами постане. Точніше переді мною, бо мама відповість щось на кшталт - "не вигадуй, у нього все норм" і піде далі собі спілкуватися з іноземцями, які час від часу оплачують її поїздки на море. "Завдяки" одній з таких поїздок я на світ і з'явилася. Пам'ятаю, як вона мені ще з гордістю розповідала про свій курортний роман з моїм біологічним батьком. Якого я особисто не бачила. Та і не особисто також, бо у матері банально навіть фотографій не залишилося зі своїм курортним "коханням".

- Я мамі нічого не розповім, це буде наш з тобою секрет, гаразд? - Чесно, я малого проти матері не налаштовую. Ніколи. Ні при яких обставинах. Щоб там не сталося. Навпаки, кажу, що мама це найрідніша на рівні зі мною для нього людина, на яку він зможе завжди покластися. Замовчуючи про те, що їй і гаманець стрьомно залишати, ризикуючи залишитися з великим пальчиком, вплетеним у комбінацію з вказівного та середнього.

- Точно?

Просто діти... Вони все відчувають. І щирість, з якою до них ставляться. І фальш, яку їм хочуть втюхати замість справжніх емоцій. От і Давидка все усвідомлює. Кого варто остерігатися, а кому можна довіряти, от і зараз я потрапляю в ціль, бо малий активізується, вже виглядаючи не настільки похмурим.

- Авжеж, сонечко, - не знаю, що за люди ті чоловіки, від яких ми з братиком народилися (якщо що, то тато Давидки теж для всіх інкогніто, ще один мамин "роман" на пару днів), але вони мали бути хитрі. І добрі. Хитрі, бо скористалися матір'ю так, що навіть аліменти не платять. Щодо другого пункту... А звідки у нас з братом стільки позитиву в загалом не надто райдужному житті?

- Просто я хотів разом з мамою привітати тебе з днем народження, заспівати хеппі бьосдей, а вона сказала, що ти невдячна сушка, і фіг тобі, а не пісня.

- Зайчику, а давай домовимося, давай? - Я, чесно кажучи, в осаді. "Сюрпризи" матері продовжують литися з баранячого рогу, виглядаючи пародією на трофей "малина року". - Ти оце слово на букву "ф", будь ласка, ніде та ніколи не промовляй. Його вживають тільки погані люди. А ти ж у мене хороший, так, мій зайчику?

- Виходить..., - Давид задумується, чешучи підборіддя, виглядаючи в цей момент як шестикласка, а не як дошкільня, - мама погана людина?

- Ні, звичайно, ні, зайчику, - хоча... є у мене сумніви, які виникли не на пустому місці, що там не "сушка" була, не вона... Складаю руки докупки й молюся Богу, що вона все ж згадала сушки до чаю, а не "сушок" до борделю. - Просто у мами було дуже багато роботи, вона дуже втомилася, от і сказала погане слово. Але мама не погана людина, ні, а пісеньку ти й сам можеш мені заспівати. Я тобі допоможу. Згода?

- Так!

Очі малого загоряються, і він тут же пристає на мою ідею, і нам обидвом все одно, що на нас поглядають навколишні, коли Давидка смішним дитячим голоском затягує "ту йу", а я підтримую його, розпливаючись в широкій посмішці, і дещо обдумуючи... Що може подарувати брату куди краще дитинство, ніж було у мене, і яке сьогодні офіційно завершилося, так, по факту, і не розпочавшись...