Розділ 1

Розліплюю очі й тривога тут же забирається під ковдру, пробираючи все тіло. Невже проспала? Хоча за вікном ще темно. Але зараз така пора року, що ближче до семи десь розвиднюється, і ніч поступається повноваженнями сонячному дню.

Молюся всім Богам і тихенько, щоб не розбудити брата, тягнуся до мобільного на тумбочці. Затискаю пальцем кнопку, затримуючи дихання і... Пощастило! Боги мене люблять. Ну, хоч хтось! Хоча, гаразд, кривлю душею. Підіймаюся на лікті й споглядає як неподалік у своєму ліжечку мирно сопить братик. Той, завдяки кому я і знаю, що таке любов. Чиста, щира, непідробна. Той, завдяки кому я ще не з'їхала з розуму. Малюк спить, підклавши під голівку рученята, а його неслухняні кучері додають мімішності цій картині.

Падаю назад на ліжко, бо ще маю в запасі десять хвилин часу, поки не треба буде вставати, йти готувати сніданок собі, Давиду та збиратися на роботу. Сьогодні керівниця має офіційно влаштувати мене у свій магазин. Адже сьогодні я стала повнолітньою. Відсьогодні офіційно розпочинається моє доросле життя. Хоча "завдяки" мамі я до нього давним-давно готова. Ще рік тому я влаштувалася працювати помічницею (читай принеси-подай) в один з продуктових магазинів нашого міста. Анастасія Борисівна зверхньо на мене подивилася, коли я прийшла по оголошенню, вичитаному в газеті, проситися взяти мене працювати будь-ким на будь-яку посаду, а коли побачила, що мені сімнадцять, що я ще по факту дитина, то вказала на двері. Скільки ж було затрачено зусиль, днів та слізних прохань, щоб жіночка змінила свою думку і взяла мене на випробувальний термін. За який я продемонструвала себе ідеальною працівницею, бо бігала як електровіник туди-сюди, роблячи все підряд, нікому не відмовляючи у допомозі. Борисівна похвалила мене за старання, але водночас суворо попередила, щоб я "носом не клювала" та "очі розкривала", бо всі підряд мною керують, а я цього не помічаю. Хоча... Якщо чесно, я все це розуміла. Як продавці, по факту мої старші колеги, користувалися моєю юністю та максималізмом, затикаючи всі діри. Від розкласти товар на полички до помити підлогу в магазині, якщо хтось з покупців щось розбив чи то розсипав. 

Та сьогодні все зміниться! Сьогодні я офіційно стану працівницею того продуктового, буду офіційно отримувати зарплатню, а не "по чорному", в кабінеті керівниці, в конверті, і зі мною доведеться рахуватися. Рік постійних потурань, наказів та звинувачень добігає кінця, тепер я не буду для всіх зручною й на все готовою Анітою.

Заряджена таким своєрідним оптимізмом, підводжуся з ліжка і на пальчиках, тихесенько-тихесенько підходжу до братика, щоб поцілувати його в лобик. Це вже така собі наша традиція, про яку малий не знає, але гадаю, що здогадується, бо крізь сон посміхається, і з таким задоволеним личком продовжує бачити яскраві сновидіння. І це моя мета, яка тримає мене на плаву й не дає повністю впасти в депресію, навіть якщо причин задля цього достобіса і маленький возик. Дати Давиду щасливе дитинство. Те, чого у мене, на жаль, не було, і те, що мама вважала не потрібне для її доньки.

Перше, що впадає у вічі, варто вийти зі спальні, так це ввімкнуте світло на кухні. Мама не спить? О шостій? Дивно, зазвичай близько п'ятої вона йде відпочивати. Невже сьогодні засиділася на своїх чатах з іноземцями?

І справді, входжу на кухню, і застаю картину - ноутбук ввімкнутий, відкритий, а мама поклала голову на стіл й очевидно заснула неподалік горняти з недопитою кавою.

- Мамо, мам, - окликаю, але її сон куди міцніший, тож вона ніяк не відреагувала. - Мамо.

Скоро будити Давидку, годувати його та збирати в садочок, а картина розпластаної матері на столі, це явно не те, що варто бачити дитині. Для мене це звична ситуація, я споглядала матір в такому вигляді й на кухні, і у вітальні, і біля вхідних дверей, коли вона попросту не дійшла й вмостилася на килимок, об який зазвичай витирають ноги. І не завжди, далеко не завжди такі колізії відбувалися через втому...

- Підіймайся, будь ласка, перейди до себе в кімнату, - тут же виправдовуюся, запобігаючи можливому конфлікту, через що я торсаю її за плече, намагаючись розбудити. - Мені Давидку в садочок збирати.

Радує те, що свого сина мама любить куди більше, ніж свою доньку, тож підіймає голову і мружиться, вдивляючись, хто це посмів її потривожити.

- Аніто, якого... Ой, я, напевно, заспала?

Деколи вона старається, деколи намагається відновити адекватні стосунки мати-донька. Як от, наприклад, цього разу. Та це триває недовго, максимум пару хвилин, після чого настає "якого?", "що ти хочеш від мене?", "невдячна". Це так, лайт версія того, що іноді лунає на мою адресу.

- Так, мамо, скоріш за все, запрацювалася і не помітила, коли заснула, - працює мама зазвичай кожного дня. Точніше - вечора. А якщо взагалі точно, то вечір перетікає в ніч, і ця "зміна" закінчується під ранок. 

- Скоріш за все, - мати дивиться на мене пару секунд, ніби впевнюється, що це я, або думає, за що мене можна вже насварити з самого ранку, щоб життя медом не здавалося. Щоб тримати, так сказати, в тонусі. - Доню!

Я тут же напружуюся, ще і роблячи крок назад, щоб опинитися на безпечній відстані. Бувало і таке, що емоції брали верх і вона підіймала на мене руку. Рідко таке траплялося, але захисний механізм не обдурити, а фізичний біль це біль, від якого людина намагається дистанціюватися. Чим я наразі й зайнята, в думках прокручуючи вже моменти, за які могла б отримати наганяй. А оскільки від мене багацько чого залежить, від банального помити посуд, до важливого відвести та забрати Давидку з садка, то причин може бути вдосталь. Стріляй куди хочеш - не прогадаєш.

- З днем народження, моя маленька!

Голова обробляє цю інформацію, вишукуючи якусь каверзу, поки руки опущені по швах, а мати мене обіймає, притискаючи до себе настільки міцно-міцно, начебто я все ж зробила щось кепське і зараз отримую покарання.

- Дякую... мамо, - це так незвичайно, цей прояв ніжності та... любові? Що я не в курсі, як реагувати, та дякую, бо навіть за це може прилетіти.