Пролог

- Вибачте, дозвольте пройти, - я відтанцювала номер, тепер маю величезне бажання якомога скоріше скинути цю розпусну одежу з себе, переодягнутися в щось адекватне та звалити. І я вже на пів шляху до роздягальні, за якихось десять хвилин до свободи, ось тільки два величезних мужики загороджують мені прохід. Тут ні пройти, ні пролізти, ні навіть не прослизнути, чоловіки зайняли своїми тушами весь коридор й не збираються посуватися.

- Пройдіть з нами, - один з велетнів вказує на прохід зліва, а я ледве встигаю зробити крок назад, щоб мене цим ручищем випадково не прибило.

- Вибачте, але я поспішаю, тож...

Тут же закриваю рота, не ризикуючи продовжувати, бо погляд кожного з них прямо волає про те, що розмовляти з такими, а тим паче йти їм наперекір - прямопропорційно конфлікту. А з цими машинами для вбивств конфліктувати точно не хочеться. Не знаю, з якою вони ціллю у цьому клубі, та сумніваюся, що завтра ніби ні в чому не бувало ці двоє повернуться в офіс, за екрани своїх комп'ютерів, щоб писати коди для якихось відеоігор. Ці велетні якщо і використовують комп'ютер, то тільки задля того, щоб вбити в інтернеті "тортури" й черпнути нових знань у своєму жахливому ремеслі.

- Господар хоче вас бачити.

Ось і друга голова заговорила, і вона як і перша, промовляє це все спокійно, навіть умиротворено. Та вигляд цих амбалів, і це "господар"...

- Я можу залишити свій номер телефону, або ви дайте мені номер вашого господаря і...

Звичайно, я не збиралася давати свій реальний номер. Звичайно, не збиралася ні з ким контактувати. Оскільки я підозрювала про якого "господаря" йде мова, на жаль, заочно з ним вже знайома, а до особистої зустрічі віч-на-віч точно не готова. Ні зараз. Ні завтра. Ні хоч колись.

Ось тільки самому "господареві" абсолютно все одно - можу я підійти, чи ні, він віддав наказ своїм ланцюговим псам доставити мене за будь-яку ціну. Навіть якщо доведеться застосовувати фізичну силу.

- Вибачте, допоможіть, - за спинами цих двох бачу охоронця нічного клубу, котрого наразі можу споглядати тільки через те, що він теж здоровезних розмірів, і має допомогти. Має ж? Задля цього він тут знаходиться? Це ж входить в його прямі обов'язки!

Але я застигаю на місці від жаху, коли охоронець оцінює ситуацію за секунду і звалює. Можна, звичайно, повірити у святість цього світу і людську небайдужість, намалювати собі повітряних замків, що він помчав за підмогою, бо самотужки не впорається. Але...

- Чим менше будеш пручатися, тим менше завтра доведеться тоналкою замальовувати синці.

Як вам таке? У двадцять першому столітті, в клубі, де повно людей, і де має працювати охорона. А мене хапають попід руки й тягнуть по раніше запропонованому маршруту, від якого я попередньо відмовилася. 

- Відпустіть мене! Відпустіть! Негайно!

Я поміж двох мужиків, вага яких явно перевалює за сотку, вони тягнуть мене в напівтемряві цього нічного клубу, до людини, котру вони величають "господар". І що він від мене хоче? Задаюся питанням, насправді ж здогадуюся, і від здогадів вся тремчу, ніби взимку, в мінус двадцять, одягнута в одну тонесеньку маєчку.

- Я заяву в поліцію напишу! Вас посадять! Негайно відпустіть! - Впираюся ногами, викрикую погрози, які адекватних людей мають лякати, і намагаюся вирватися, але...

Їм плювати. На поліцію. На мої спроби зірватися. І максимум чого я добиваюся, так це того, що амбали просто підіймають мене вище, на якісь двадцять сантиметрів вгору, щоб мої ноги не перешкоджали далі просуватися. Щоб шлях до непоправного минув ще скоріше. Щоб я ще швидше побачила шибеницю, на якій мене і стратять.

- Прошу... у мене є трохи грошей з собою... є деякі прикраси. У моєї мами є прикраси...Але це все вдома... Відпустіть і...Я все здам в ломбард, візьму гроші й все вам віддам. Тільки відпустіть, прошу...

Це вже агонія, це вже спроба зупинити падіння, коли рука зіслизнула з краю прірви й це кінець... Останні титри мого власного життя на цьому світі... Бо попереду я бачу двері. І там він. Той, хто весь номер, поки я танцювала, не зводив з мене погляду. Я намагалася абстрагуватися. Пробувала не звертати на нього уваги. Старалася перемикнутися на інших присутніх, а їх було достобіса. Та раз за разом погляд ніби на радіоуправлінні повертався до цього чоловіка. Начебто я вже десь його бачила, і хотіла переконатися у своїх здогадах, все позираючи в ту сторону. Все намагаючись зрозуміти, хто він, що він, та чому саме я потрапила в поле його зору, а найголовніше його уваги...

І ось він переді мною. Без гучної музики навколо. Без зайвих глядачів. Тільки я та він. І його здоровезні бики, котрі й запхнула мене в цей кабінет. Це типу якогось віп-кабінету? Для спеціальних гостей? Таких як...

Мій погляд знову зосереджений на цьому чоловікові, я знову не можу не витріщатися на нього, тож від мене не приховується його помах рукою. Ніби знічев'я. Ніби між іншим. Та цього ледь вловного руху достатньо, щоб прогнати здоровезних шаф вагою понад в центнер, присутність яких, виявляється, гріла мою душу. Бо до цього часу я не залишалася з цим "господарем" наодинці. Не "пробиралася" атмосферою до повного пизде...

- Вибачте, виникла, напевно, якась помилка, ви помилилися і...

Мені некомфортно. М'яко кажучи. Насправді ж це жах, котрий пробирається спочатку попід мій одяг, заповзає далі, не віщуючи нічого доброго. Тому я тут же починаю тараторити, хоч язик онімів, а все тіло міліметр за міліметром замерзає, перетворюючись в одну суцільну бурульку...

- Тсс, - та сама рука, такий самий статечний рух, ось тільки зараз чоловік притискає вказівний палець до своїх вуст, на яких я тут же залипаю..., - я ніколи не помиляюся. Я хочу. Або не хочу. Зараз я хочу. Тебе.

- У мене є вибір? - Знаю. Немає. Але... Треба спробувати. Хоча б спробувати...

- Ні, - категоричне. Різке. Зрозуміле. Від якого в кімнаті стає ніби в морозильній камері, і я вся стискаюся в грудочку, намагаючись хоч так віднайти краплю життєдайного тепла.

- Тоді в мене є прохання, - і саме за це тепло, за мій єдиний промінчик сонечка у цьому похмурому світі я і буду просити.

- Ти впевнена, що знаходишся в статусі, коли можеш хоч про щось просити? - Чоловік дивується моїй нахабності, навіть голову злегка повертає, ніби таким чином перевіряє, чи йому випадково не почулося і звірятко реально подало голосок.

- Ти ж хочеш, щоб я добровільно прийшла до тебе? - Це ж те, що він хоче, так? Те, через що його здоров'яки мене затягнули. І чому він витріщався на моє напівприкрите тіло протягом всього виступу, прозоро натякаючи, що йому від мене потрібно. І наразі прямо про це говорить.

Його очі загоряються. Я запропонувала те, що цього чоловіка зачепило.

- Вваляй.

- Врятуй мого брата, - він може. Я впевнена. Я ж на це не здатна. Спробувала, але все марно... Мені потрібно врятувати брата. Цьому чоловіку потрібна я. Кожен з нас якимось чином зацікавлений один в одному, і це буде не більше ніж просто співпраця.

- І після...

- ... я зроблю все... - виголошую те, що в нього в голові, але навіть від того, щоб саме я це озвучила, щоб я це виголосила в слух, чоловік отримує збочене задоволення. Бо таким чином я програла. Віддалася в його руки добровільно. Сама на все підписалася, навіть не тямлячи, до чого це може призвести.

Загалом... Я докотилася. До ручки. І цей мерзотник той, до кого краще ніколи й нізащо не звертатися. Такі ламають. Знищують. Ліквідують. Але... дитина ні в чому не винна, а я... я не маю вибору. У мене банально його немає... Якщо я не врятую брата, то це життя мені не потрібне. А навіщо те почуття власної достойності, яке я збережу, відмовивши цьому мерзотнику, якщо життя даром не здалося?

- Ти пошкодуєш... - звучить як попередження, натякаючи, що ще можна відступити. Ще реально відмотати все назад.

- Я знаю...

Пошкодую, авжеж пошкодую, вже опинившись в цьому кабінеті, а після...

- Дуже сильно пошкодуєш...

І це правда, і це станеться вже дуже скоро... Але в мене немає інакшого шляху. Як стати іграшкою мерзотника...