Розділ 9. Відлуння на чужій території

Евеліна саме закінчувала обговорення деталей нової інвестиційної програми з колегою, коли повітря навколо раптово стало важким і холодним.

Це відчуття було надто знайомим. Вона ще навіть не встигла повернути голови, але її тіло вже зреагувало — по спині пробіг крижаний мороз. Запах тютюну, дуба й прохолодного бергамоту насувався, наче грозова хмара.

— Евеліно.

Низький, оксамитовий голос прорізав шум конференц-залу.

Вона повільно обернулася. Перед нею стояв Марк Валевський. Він дивився на неї так, ніби навколо більше не існувало ні сотень делегатів, ні високих скляних склепінь виставкового центру, ні світла прожекторів. Його сірі очі були темними, виснаженими, у них палала якась дика, стримувана з останніх сил напруга. Він виглядав схудлим, риси обличчя стали гострішими, а між бровами залягла глибока складка.

Евеліна відчула, як серце зробило короткий, переляканий стрибок, але вже за секунду опанувала себе. Вона більше не була його підлеглою. Вона більше не залежала від його настрою.

Вона посміхнулася — спокійно, ввічливо, світсько.

— Доброго дня, Марку Олександровичу, — промовила вона м'яким, чітким голосом. — Рада бачити вас на форумі. Дозвольте представити: це мій колега, старший партнер «Nordic Investments», Томас Берг. Томасе, це Марк Валевський, засновник «Valewski Capital».

Томас дружньо посміхнувся і простягнув руку:
— Вітаю, пане Валевський. Багато чув про ваші проєкти у сфері...

Марк навіть не подивився на простягнуту руку Томаса. Його погляд був повністю прикутий до Евеліни — до її розпущеного волосся, світлого костюма, до цієї нової, впевненої постави, якої він у неї ніколи раніше не бачив.

— Мені потрібно поговорити з тобою. Окремо, — проігнорував він усі правила етикету, звернувшись до неї темним, командним тоном.

Томас здивовано опустив руку й глянув на Евеліну, відчувши різку зміну атмосфери.

— Евеліно, у вас усе гаразд? — тихо запитав він англійською.

— Так, Томасе, дякую. Це мій колишній працедавець, — відповіла вона так само англійською, не зводячи очей із Марка. — Дай мені дві хвилини, я підійду до нашого стенду.

Томас кивнув, ще раз підозріло глянув на Валевського й відійшов на безпечну відстань.

Вони залишилися удвох біля високої мармурової колони. Навколо вирувало світське життя, але між ними знову утворився той самий глухий, непробивний вакуум.

— Ти змінила номер, — заговорив Марк першим. Його голос звучав глухо, із прихованою люттю, яку він марно намагався приборкати. — Ти не відповідала на мої запити. Я шукав тебе цілий місяць.

Евеліна злегка підняла брову.

— Шукали? Навіщо, Марку Олександровичу? — її голос був абсолютно рівним. — Наскільки я пам'ятаю, усі справи ми закрили. Системні логи я залишила, паролі передала. Зрадника у вашій компанії ви знайшли без моєї допомоги. Наша співпраця вичерпана.

— Припини грати в ці формальності! — він зробив крок до неї, зменшуючи дистанцію, але Евеліна навіть не здригнулася й не відступила ні на сантиметр. — Ти пішла в середині проєкту! Ти кинула компанію в найкритичніший момент!

— Я реалізувала своє право на звільнення, — спокійно заперечила вона. — Ви самі казали, що інструменти можна замінити. Сподіваюся, ваша нова асистентка краще справляється з кавою та звітами.

Ці слова вдарили Марка прямо в ціль. Він згадав трьох звільнених асистентів, хаос у розкладі, кабінет, який без неї здавався порожнім скляним склепом, і цю безмежну, тошнотворну самотність, яка накривала його щовечора.

— Мені не потрібна нова асистентка, — вицідив він крізь зуби, і в його очах вперше промайнуло щось схоже на розпач. — Мені потрібна ти. Повертайся в холдинг, Евеліно. Я подвою твій оклад. Я дам тобі посаду віцепрезидента з аналітики. Ти отримаєш власний кабінет, свій штат, будь-які умови, які надиктуєш. Назви свою ціну.

Евеліна дивилася на нього, і всередині неї повільно піднімалася хвиля гіркого співчуття.

Він так нічого й не зрозумів. Навіть зараз, стоячи перед нею після всього, що сталося, він намагався купити її. Він досі вірив, що будь-яку проблему в цьому житті можна вирішити грошима, посадами та контрактами. Його колосальний інтелект був абсолютно безпорадним перед простими людськими почуттями.

Вона тихо, сумно посміхнулася і похитала головою.

— Ви багатший за багатьох у цій країні, Марку Олександровичу. Але ви бідний на те, що справді має значення. У вас немає стільки грошей, щоб купити мою свободу і моє самоповагу.

Марк застиг, ніби отримав ляпас.

— Ти відмовляєшся від посади віцепрезидента ради «Nordic»? — його голос затремтів. — Через що? Через дитячу образу на слова, які я сказав Гордєєву?!

— Ні, — м'яко відповіла вона, підійшовши до нього на один крок ближче й подивившись йому просто в очі. — Не через образу. А через те, що я нарешті зрозуміла одну просту річ. Три роки я жила ілюзією, що якщо я віддам вам усю свою душу, ви нарешті побачите в мені людину. Жінку. Але ви бачили лише цифри. А зараз... зараз я вперше дихаю вільно. I я більше ніколи не повернуся у вашу клітку.

Марк дивився на неї, і його залізна впевненість розсипалася на друзки. Він бачив перед собою не ту дівчину, яка три роки тому лякливо чекала його схвалення. Перед ним була сильна, красива, недосяжна жінкою.

І найжахливішим було те, що саме зараз, коли вона остаточно вислизала з його рук, він усвідомив жахливу, катастрофічну правду.

Він не просто сумував за бездоганним аналітиком. Він був закоханий у неї. Закоханий безтямно, дико, але зрозумів це лише тоді, коли сам спалив усі мости до її серця.

— Евеліно... будь ласка, — промовив він глухим, тріснутим голосом, зробивши відчайдушний крок уперед і простягнувши руку, щоб торкнутися її долоні.

Але Евеліна спокійно відступала на крок назад, уникаючи його дотику.

— Гарного вечора, Марку Олександровичу. Бажаю успіху вашому холдингу.

Вона розвернулася і легко, впевнено рушила геть через зал — до Томаса, до свого нового життя, залишаючи Марка Валевського стояти самотньо біля мармурової колони під яскравими, байдужими спалахами світла.