Розділ 7. Залишки спалених мостів

Двері ліфта зачинилися перед обличчям Евеліни з тихим, майже невагомим клацанням. Кабіна почала стрімко опускатися вниз — із сорокового поверху до самого долу, у реальний світ, від якого вона була відрізана протягом останніх трьох років.

Вона випростала спину й дивилася на свій відображений у дзеркальних стінах ліфта силует. Очі були сухими. Весь гнів, яка палав у кабінеті Марка кілька хвилин тому, раптово згас, залишивши по собі лише холодну, важку, як свинець, пустку. У її руках була невелика картонна коробка з особистими речами: кількома блокнотами, улюбленою ручкою, чашкою та маленькою фотографією матері. Це все, що залишилося від трьох років її життя, відданих корпорації «Valewski Capital».

Коли вона вийшла в мармуровий хол першого поверху, охоронець біля турнікетів здивовано подивився на коробку в її руках.

— Пані Евеліно? Ви вже додому? Чи щось сталося?

— Все добре, Сергію, — відповіла вона з легким кивком. — Я більше тут не працюю. Гарного дня.

Вона зробила крок за межі хмарочоса. Вересневе повітря вдарило в обличчя прохолодою, змішаною з запахом вихлопних газів та мокрого асфальту. Вона зупинилася на ганку, заплющила очі й зробила перший за довгий час справді глибокий вдих. Легені пекло. Це відчуття було дивним, майже забутим — відчуттям повної, але водночас лякаючої свободи.

У цей же час на сороковому поверсі панував абсолютний хаос.

Марк Валевський стояв біля панорамного вікна свого кабінету, стискаючи в кулаці той самий аркуш із системним логом. Його подих був важким, переривчастим. На столі безперервно калатав телефон внутрішнього зв'язку — це дзвонив керівник юридичного відділу, намагаючись узгодити останні деталі по проєкту «Північний». Марк ігнорував дзвінки.

Він дивився вниз, на вулицю, де людські постаті здавалися крихітними крапками. Десь там, серед цього натовпу, зараз ішла Евеліна.

Уперше за все свідоме життя Марк відчував не просто гнів чи роздратування — він відчував дезорієнтацію. Його світ, побудований на суворій логіці, цифрах та абсолютного контролю, дав глибоку тріщину. Людина, яку він вважав бездоганно вірним гвинтиком у своїй системі, виявилася єдиною, хто тримав цю систему від розпаду. І він сам, власними руками, виштовхнув її за двері, звинувативши у зраді.

Двері кабінету без стуку відчинилися. До приміщення вальяжно зайшов Анатолій Валевський — чоловік років п'ятдесяти п'яти, із доглянутою сивиною, у дорогому італійському костюмі. На його обличчі грала легка, самовдоволена посмішка.

— Марку, що за паніка серед юридичного відділу? — промовив Анатолій, сідаючи в крісло навпроти столу й закладаючи ногу за ногу. — Мені сказали, що ти скасував нараду. І де твоя чарівна асистентка? У приймальні порожньо, навіть каву немає кому замовити.

Марк повільно повернувся від вікна. Його обличчя було абсолютно білим, а сірі очі випромінювали таку крижану лють, що посмішка на обличчі Анатолія почала згасати.

— Кави більше не буде, дядьку, — сказав Марк тихо, ступаючи до столу.

— Що з тобою? Ти сам на себе не схожий, — Анатолій нахмурився, відсуваючись у кріслі. — Проблеми з фінансовою інспекцією через рахунок 404-B? Я ж казав тобі, що той німецький контракт був занадто ризикованим...

Марк молча підійшов до столу й кинув перед дядьком аркуш із системним логом та випискою.

— Штамп IP-адреси. Код особистого цифрового ключа. Дата завантаження — 14 червня, 18:45. Кабінет номер 402. Твій кабінет, Анатолію.

Анатолій поглянув на папір, і на мить у його очах промайнув справжній жах. Посмішка остаточно зникла, обличчя вкрилося дрібними краплями поту. Він спробував взяти себе в руки, заперечливо похитав головою:

— Марку... це якась помилка. Це провокація! Це хакерська атака! Хтось використав мій ключ! Це наверняка ця твоя Евеліна підставила мене, щоб відвести від себе підозру! Вона ж мала доступ до всіх...

— Замовкни! — загримів Марк так, що кришталеві графини на полиці здригнулися. Він нахилився над дядьком, притискаючи його своєю масою. — Не смій вимовляти її ім'я. Вона була єдиною людиною в цій будівлі, яка зберігала мені вірність, поки ти продавав мої документи Гордєєву!

Анатолій важко задихав, зрозумівши, що відкрутитися не вдасться. Його вираз обличчя миттєво змінився — замість переляку з'явилася огидна, цинічна усмішка заздрісного невдахи.

— Ну і що далі? — вицідив Анатолій, випрямляючись у кріслі. — Так, це я віддав цифри Гордєєву! Бо ти загарбав усе собі! Ти керуєш холдингом так, ніби ми всі тут твої раби! Твій батько будував цю компанію разом зі мною, а ти перетворив її на свою приватну королівство! Мені потрібні були гроші й частка в проєкту «Північний». Гордєєв запропонував мені тридцять відсотків від свого майбутнього фонду.

Марк дивився на чоловіка, якого з дитинства вважав близьким родичем, і відчував лише огиду.

— У тебе є одна година, — промовив Марк жорстким, металевим голосом. — За одну годину ти збираєш свої речі й залишаєш цю будівлю. Мої юристи вже готують документи на викуп твоєї частки за мінімальною оціночною вартістю в рахунок покриття збитків від зради. Якщо ти не підпишеш їх до вісімнадцятої години, завтра вранці ці документи та заяви опиняться в прокуратурі. Ти підеш під суд, Анатолію.

— Ти не зробиш цього... Це скандал! Це знищить акції холдингу! — викрикнув Анатолій, підхоплюючись із місця.

— Забирайся, — коротко кинув Марк і розвернувся до нього спиною.

Коли дядько з лайкою та погрозами вибіг із кабінету, у приміщенні знову запанувала тиша.

Марк сів у своє крісло. Він був переможцем у цієї сутичці — зрадника викрито, компанію буде врятовано від юридичного удару, а дядька викинуто геть. Але всередині не було жодного тріумфу.

Він подивився на порожній робочий стіл Евеліни за скляною перегородкою. Там більше не було її планшета, не було її елегантних речей. На краю столу залишився лише маленький паперовий стікер, на якому її акуратним почерком були виведені паролі від внутрішніх серверів.