Розділ 5. Заява на столі та перші руїни

О сьомій п'ятдесят шість Евеліна вже стояла у приймальній.

Її обличчя було бездоганно гладким, зачіска — волосина до волосини, а темний діловий костюм випрасуваний до мікрона. Лише ледь помітні тіні під очима, приховані щільним шаром консилера, могли б розказати про три години сну та кілька годин беззвучних сліз на кухні. Але ніхто на сороковому поверсі не дивився дівчині в очі. Для всіх вона була частиною інтер'єру, такою ж звичною, як мармурова стійка чи дизайнерський фікус у кутку.

Вона поставила порцелянову чашку з кавою на дубовий стіл. Без кориці. Зі звичайним молоком.

Поруч із чашкою вона поклала білий конверт із цупкого паперу. Усередині лежала заява про звільнення з відпрацюванням у два тижні — як того вимагав закон. А під заявою — невеликий, але надважливий документ: дублікат реєстру приватних інвестиційних рахунків холдингу за останній рік, який вона вела особисто. У ньому була одна крихітна, майже непомітна деталізована примітка під номером 404-B — транзакція на рахунок офшорної компанії «Aegis Trust», яку Марк особисто наказав їй зашифрувати пів року тому, пообіцявши пояснити пізніше. Тоді вона сліпо повірила йому. Тепер цей папір чекав свого часу.

Рівно о 07:58 по коридору пролунали знайомі кроки.

Двері відчинилися. Марк увійшов із тим самим важким, заклопотаним виглядом, з яким входив щодня. У його руках був портфель, а в очах — холодний розрахунок майбутніх угод. Проте, коли він пройшов повз її стіл, його крок на мікросекунду збився. Він відчув зміну атмосфери: запах кави був іншим. У ньому не було солодкуватого відтінку кориці.

— Доброго ранку, Марку Олександровичу, — її голос був настільки рівним, що здавався записаним на диктофон. — На вашому столі звіт по проєкту «Північний», аналітика по азійському ринку та... один особистий документ.

Марк зупинився біля свого крісла, не знімаючи піджака. Його сірі очі вивчаюче перетекли з чашки кави на білий конверт.

— Що це? — сухо запитав він.

— Моя заява про звільнення за власним бажанням, — відповіла Евеліна, спокійно дивлячись йому просто в зіниці.

У кабінеті запанувала така тиша, що стало чути, як за потрійним склом панорамного вікна свистить вітер на висоті сорокового поверху. Марк не поворухнувся. Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся, але в глибині сірих очей промайнула перша, глибока тріщина — здивування, змішане з легким роздратуванням.

— Це якийсь жарт? — заговорив він повільно, із тиском у кожному слові. — Евеліно, якщо це спроба виторгувати вищу зарплату після вчорашнього успіху з Ковалем, то це не той метод. Ти знаєш, що я не терплю шантажу.

— Це не шантаж, Марку Олександровичу. Це рішення, — вона склала руки перед собою. — Я відпрацюю законні чотирнадцять днів, передам усі справи новому асистенту й повністю закрию свої зобов'язання перед компанією.

Марк повільно підійшов до столу, взяв конверт, але не став його відкривати. Натомість він кинув його назад на стіл і сперся руками на дубову поверхню, нахиляючись у її бік. Від нього знову війнуло тютюном і холодним бергамотом.

— Ти не підеш, — промовив він тихо, і в цьому тоні знову зазвучав той самий деспот, який звик підкоряти своїй волі мільйонні холдинги. — У нас на носі підписання фінального контракту з британцями. У нас запуск проєкту «Північний». Ти володієш базами даних, які нова людина вивчатиме місяцями. Я не відпускаю тебе.

Евеліна вперше за три роки дозволила собі посміхнутися йому прямо в обличчя — тихою, сумною, абсолютно вільною посмішкою.

— Ви плутаєте робочий контракт із рабством, Марку Олександровичу. Як ви самі вчора влучно зауважили, я — лише робочий інструмент. А інструменти зношуються. І іноді їх просто замінюють на нові.

Марк занімів. Ці слова, які він бездумно кинув Гордєєву, аби відрізати зухвалого конкурента, повернулися до нього важким снарядом. Він згадав її вираз обличчя у бальній залі, її холодний відхід біля під'їзду — і вперше зрозумів, що його жорсткий цинізм пробив стіну, яку він вважав вічною.

— Ти образилася на слова, сказані Гордєєву? — у його голосі з'явилося щире, майже дитяче здивування бізнесмена, який не розуміє людських емоцій. — Це був бізнес, Евеліно! Гордєєв намагався зачепити мене, використавши тебе як важіль. Я закрив йому рот єдиною зрозумілою для нього мовою!

— І при цьому чітко озвучили свою правду, — спокійно відповіла вона. — Дякую вам за це. Завдяки вам я нарешті прокинулася.

Вона розвернулася і вийшла до приймальної, зачинивши двері.

Марк залишився стояти біля столу. Він подивився на чашку кави без кориці. Взяв її, зробив ковток — кава була гіркою, гарячою й абсолютно чужою. У гніві він різко поставив чашку назад, так що темно-коричнева рідина сплеснула на білосніжний конверт із заявою, плямуючи його.

У цей момент на його особистий телефон надійшло повідомлення від невідомого номера.

Марк розблокував екран. На моніторі з'явився короткий текст і фотографія архівного документа:

    «Вітаю, Валевський. Твій рахунок 404-B дуже зацікавив фінансову інспекцію. Якщо не хочеш, щоб за тиждень твій холдинг пішов під арешт, віддай проєкт "Північний" мені. У тебе 10 днів. Д.Г.»

Марк стиснув телефон так, що затріщав захисний чохол. Гордєєв.

Той самий рахунок 404-B. Документ про цю секретну транзакцію існував лише у двох екземплярах: один був у його зашифрованому сейфі, а другий... другий готувала для нього Евеліна пів року тому.

Він повільно підвів очі на зачинені двері приймальні. У його голові вперше зародилася отруйна, страшна думка: «Невже вона продала мене Гордєєву? Невже вся ця вистава із звільненням — лише прикриття?»

Він ще не знав, що насправді цей витік зробив той, кого він вважав єдиним вірним союзником у раді директорів — його власний дядько та співзасновник компанії. А Евеліна була єдиною, хто мав у руках докази його невинуватості.