Розділ 4. Тріщини на загартованому склі

Евеліна повільно опустила келих з брют на піднос офіціаанта, який саме проходив повз. Скло тихесенько цокнуло об метал — єдиний звук, який на мить повернув її до реальності з цього дивного, оглушливого вакууму.

Вона зробила глибокий вдих, випрямила спину і знову одягла на обличчя свою звичну, непробивну маску професіоналізму. Жодна сльоза не впаде тут, на очах у цих пересичених розкішшю людей, під прицілом камер і тим паче перед Денисом Гордєєвим, який усе ще спостерігав за нею із єхидною усмішкою.

Вона впевнено крокувала до Марка. Кожен її крок на високих підборах лунав у голові як вирок власному ідеалізму.

— Вибачте, Марку Олександровичу, — промовила вона абсолютно рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом, коли підійшла до нього. — Я трохи задивилася на експозицію. Ми можемо продовжувати.

Марк на мить затримав на ній погляд, наче намагаючись розгледіти, що саме змінилося у її поведінці. Звісно, він нічого не зрозумів. Для нього все було в межах норми: бізнес-мета досягнута, контракт у кишені, а короткий інцидент із Гордєєвим — лише черговий раунд у їхньому вічному корпоративному протистоянні. Всі зіграли свої ролі, інструмент відпрацював на відмінно.

— Добре, — сказав він, кивнувши біля дверей. — Головну задачу на вечір виконано. Нам більше немає сенсу тут залишатися. Автомобіль чекає біля бокового виходу, щоб уникнути основної маси репортерів.

Вони вийшли крізь важкі скляні двері на нічний прохолодний проспект. Вересневе повітря після задушливої бальної зали здавалося крижаним і чистим. Евеліна мимоволі здригнулася, коли холодна ніч торкнулася її оголених плечей, але навіть не подумала показати, що їй холодно.

Чорний седан безшумно підкотив до тротуару. Водій вискочив, відчинив двері. Вони знову сіли на заднє сидіння — так само поруч, і водночас за мільйони світлових років один від одного.

Машина плавно рушила, занурюючись у нічні вогні міста. У салоні панувала абсолютна, важка тиша. Марк знову дістав свій планшет, його пальці швидко бігали по склу, перевіряючи нічну пошту з азійського фонду. Вона дивилася у вікно на розмиті смуги світла від ліхтарів і рекламних щитів.

— Я доручу юридичному відділу підготувати остаточний варіант договору до десятої ранку, — раптово пролунав у напівтемряві його голос. — А ти підготуй презентацію для ради директорів. Твої аргументи про екологічну зону були дуже переконливими. Включи їх у перший блок.

Евеліна не повернула голови. Вона продовжувала дивитися на своє тьмяне відображення в нічному склі.

— Добром, Марку Олександровичу. Все буде готово до дев’ятої ранку.

Марк на секунду зупинив пальці на екрані. Його здивувала її інтонація — у ній більше не було тієї м'якої, трохи затамованої чутливості, до якої він звик за три роки. Її голос звучав так само холодно й сухо, як його власний. Наче метал ударився об метал.

Він повільно повернув голову й уважно подивився на її профіль.

— Ти якась занадто мовчазна, — сказав він без особливого співчуття, а скоріше з робочою цікавістю. — Сперечання з Гордєєвим зіпсувало тобі настрій? Не звертай уваги. Денис — пустодзвон, який намагається компенсувати свою професійну непридатність дешевими провокаціями.

Евеліна повільно повернулася до нього. У напівтемряві салону її темні очі здавалися абсолютно чорними, глибокими й позбавленими будь-якого блиску.

— Ви абсолютно праві, Марку Олександровичу. Пан Гордєєв абсолютно не правий, — вона зробила паузу, тримаючи його погляд, і куточок її губ ледь помітно смикнувся в гіркій, майстерній посмішці. — Ви дали йому абсолютно чітке й вичерпне визначення. Я — лише робочий інструмент. А на слова про інструменти не варто ображатися.

У салоні знову запанувала тиша, але тепер вона була зовсім іншою. Вона стала гострою, як лезо бритви.

Марк ледь помітно примружився. Його сірі очі звузилися, а вена на скроні знову коротко пульснула. Вперше за три роки він відчув, що втрачає абсолютний контроль над діалогом зі своєю асистенткою. Він був звиклий до того, що його жорсткість сприймається як належне, як закон природи. Але зараз у її словах пролунало щось, що змусило його відчути невеликий, але виразний дискомфорт.

— Евеліно... — почав він, і в його голосі прорізалися незвичні, майже збентежені нотки.

— Ми вже приїхали, — спокійно перебила вона, коли машина плавно зупинилася біля її скромного п'ятиповерхового будинку на околиці.

Вона не чекала, поки водій обійде авто й відчинить двері. Вона сама натиснула на ручку, легко вислизнула з салону на холодний асфальт і повернулася до відчиненого вікна.

— Дякую за вечір, Марку Олександровичу. До зустрічі о сьомій п'ятдесят вісім.

Не чекаючи на його відповідь, вона зачинила двері й рушила до під'їзду. Вона йшла рівно, високо піднявши голову, чуючи, як за її спиною ще кілька секунд гарчав мотор броньованого седана, перш ніж машина рушила з місця й зникла в темряві нічного міста.

зайшовши у свою маленьку квартиру, вона не стала вмикати світло. Лише скинула підбори біля дверей, пройшла до вікна й притислася лобом до холодного скла.

Перша сльоза — гаряча, обпікаюча — нарешті покотилася по її щоці. За нею друга. Вона не плакала вголос, не билася в істериці. Вона просто стояла в темряві й спостерігала, як усередині неї остаточно догорає те, що вона вважала коханням.

«Її ніколи не любили», — промайнула в голові гірка, чітка думка. Ні батьки, які завжди вимагали лише ідеальних оцінок та досягнень, ні чоловік, якому вона віддала три роки свого життя, перетворившись на бездоганного робота.

Вона витерла щоку тильною стороною долоні, підійшла до столу, відкрила ноутбук і ввімкнула світло.