Розділ 2. Тіні на склі та фатальний вихід

Дмитро вклався у дві хвилини й сорок секунд. На моніторі Евеліни спалахнуло сповіщення про успішне відправлення документа, а за секунду пролунав короткий, характерний звук сповіщення з кабінету Марка.

Евеліна повільно видихнула, спираючись на спинку крісла, і провела долонею по чолу. Було лише вісім ранку, а вона вже почувалася так, ніби відпрацювала повноцінну нічну зміну на заводі. Серце все ще калатало десь біля горла, залишаючи гіркий присмак адреналіну та невисловленого болю.

З-за важких дубових дверей кабінету долинав приглушений, але виразний голос Марка. Він уже розпочав відеоконференцію з Лондоном. Його англійська була бездоганною — із легким, ледь відчутним аристократичним акцентом, безжодної паузи чи підбору слів. Він розмовляв із британськими інвесторами так само, як і з власними підлеглими: впевнено, жорстко, без натяку на поступки. Вона чула, як він розбивав аргументи оппонентів по пунктах, використовуючи ті самі аналітичні дані, які Дмитро вислав кількома хвилинами раніше.

Евеліна дивилася на матове скло кабінету. За ним простежувався лише його темний силует. Вона добре пам'ятала той день, коли вперше ступила на цей сороковий поверх.

Тоді їй було двадцять два роки. Вона щойно закінчила університет із червоним дипломом, сповнена амбіцій, ідеалізму та віри в те, що щира працелюбність і відданість справі обов'язково будуть оцінені. На першій співбесіді Марк прогортав її резюме за п'ять секунд, кинув його на стіл і спитав лише одне: «Ти готова забути про особисте життя, вихідні та нормальний сон на найближчі три роки?». Вона посміхнулася й відповіла, що готова до будь-яких викликів. Він тоді навіть не посміхнувся у відповідь. Лише сказав: «Побачимо, на скільки тебе вистачить. Більшість тікає через місяць».

Вона не втекла. Вона витримала все: його нічні дзвінки з вимогою терміново знайти приватний джет до Женеви, його беззаперечні критики, його абсолютну емоційну непробивність. Вона стала для нього ідеальним механізмом, правою рукою, без якої його робочий день перетворювався на хаос. Вона вивчила його розклад краще за свій власний.

Але ціною цієї ідеальності стала її власна душа. Вона не помітила, як межа між професійною повагою та глибоким, отруйним почуттям розмилася. Це сталося непомітно: в один із тих пізніх вечорів, коли вони залишалися в офісі самі, підписуючи стоси паперів під шурхіт осіннього дощу за вікном. Вона подивилася на його стомлене обличчя, на те, як він розтирає пальцями скроні, і вперше побачила в ньому не просто безжального боса, а людину. Одиноку, закриту, скалічену власними амбіціями людину.

І це її знищило. Відтоді кожен його холодний погляд, кожне кинуте мимохідь зауваження боліли так, ніби її ранили гострим лезом.

Двері кабінету з клацанням відчинилися. Марк вийшов у приймальню, на ходу застібаючи ґудзик темно-синього піджака. Його обличчя виглядало напруженим — ледь помітна складка між бровами свідчила про те, що розмова з Лондоном пройшла у жорсткій боротьбі, хоча за зовнішнім виглядом це важко було сказати.

— Евеліно, — промовив він, зупиняючись біля її столу. — Нагадай розклад на вечір.

Вона миттєво зібралася, відкриваючи планшет, хоча пам'ятала кожен пункт напам'ять.

— О сімнадцятій годині — підписання попередньої угоди з підрядниками по об'єкту «Північний». О вісімнадцятій тридцять — виїзд на благодійний аукціон та вечерю фонду «Аурум» у готелі «Гранд Палас». Запрошення у вашому календарі, автомобіль замовлено.

Марк на мить замислився, засунувши руку в кишеню штанів. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримавшись на очах трохи довше, ніж зазвичай. Евеліна затамувала подих.

— Вікторія сьогодні летить до Мілана, — раптово сказав він сухо. — Вона скасувала нашу поїздку в останній момент через якісь зйомки.

Вікторія. Чергова модель із обкладинки журналу, яка з'являлася поруч із ним останні три місяці. Красива, висока, ляльково-бездоганна й абсолютно порожня. Евеліна щоразу змушувала себе мовчати, коли замовляла для неї квіти від імені Марка чи бронювала столики у найдорожчих ресторанах міста.

— Я можу скасувати вашу присутність на вечорі, якщо ви... — почала Евеліна.

— Ні, — перебив Марк. — Там буде сенатор Коваль та представники департаменту міського будівництва. Мені потрібно закрити питання з дозволами на будівництво до кінця тижня. Ти їдеш зі мною.

Повітря в легенях Евеліни наче замерзло.

— Я? Але... Марку Олександровичу, я не підготовлена до заходів такого рівня. Я лише...

— Ти володієш цифрами по проєкту «Північний» краще за будь-кого в цій будівлі, — його голос звучав так, ніби він обговорював купівлю нового принтера. — Мені потрібна на вечорі людина, яка орієнтується в ситуації і зможе подати потрібні аргументи під час неформальної розмови з Ковалем, а не просто висіти у мене на руці й посміхатися фотографам. Знайди відповідне вбрання. Це не офісна нарада, там буде преса. О вісімнадцятій тридцять чекаю внизу в машині. Без запізнень.

Він розвернувся і попрямував до ліфта, залишивши її в абсолютній тиші порожньої приймальні.

Евеліна повільно опустилася на крісло. Руки знову почали дрібно тремтіти. Це був не просто робочий виклик. Це був її перший вихід із ним у світ не в якості тіні з папкою паперів, а як супутниці. Звісно, вона чудово розуміла: для нього це була лише виробнича необхідність, прагматичний розрахунок. Вона була просто заміною світської левиці, інструментом для досягнення бізнес-мети.

Але серце, бідне, дурне серце, забилося в шаленому, прискореному ритмі.

О шостій вечора Евеліна стояла перед дзеркалом у своїй невеликій, але затишній орендованій квартирі.

Вона перерядилася в темно-синю шовкову сукню довжиною до колін — єдину дійсно дорогу річ у її гардеробі, куплену пів року тому на великому розпродажі. Вона мала елегантний виріз, який підкреслював тонку шию та тендітні ключиці, але залишалася в межах суворої прирядності. Вона зібрала темне волосся у високий вузол, залишивши кілька м'яких пасом біля обличчя, і зробила легкий, непомітний макіяж. З прикрас на ній були лише прості срібні сережки з маленькими прозорими камінцями.