Розділ 1. Запах кави та холоду

Евеліна навчилася розрізняти його настрій за три секунди до того, як відчинялися двері ліфта на сороковому поверсі хмарочоса.

Це був не просто робочий навичок — це був відпрацьований за три роки інстинкт самозбереження. Коли ти працюєш особистим асистентом Марка Валевського, засновника та безжального керівника інвестиційного холдингу «Valewski Capital», ти або вчишся прораховувати кожен його крок наперед, або опиняєшся на вулиці з зіпсованою репутацією.

Спочатку виникав звук. Важкий, розмірений, абсолютно позбавлений будь-якого поспіху крок. Так ходить людина, яка не сумнівається, що цей поверх, ця скляна вежа й усі люди всередині належать їй за правом сильнішого. Потім через коридор проносився ледь помітний протяг, який приносив із собою гіркуватий, прохолодний шлейф його парфуму — складну композицію з нотами деревного вугілля, витриманого тютюну та холодного бергамоту.

Евеліна швидко розгладила долонями й без того ідеальну чорну спідницю-олівець, звірила час на моніторі — 07:58 — і поставила порцелянову чашку з гарячим еспресо на правий край його масивного дубового столу.

Марк Олександрович Валевський ніколи не запізнювався. За три роки він дозволив собі запізнитися лише одного разу — коли його приватний літак із Франкфурта потрапив у штормовий фронт. Але навіть тоді він обірвав усі телефони топменеджерів ще о шостій ранку, роздаючи вказівки з борту літака. Він також ніколи не посміхався своїм працівникам. Його обличчя з чітко окресленими вилицями та важким підборіддям здавалося витесаним із сірого граніту.

Двері кабінету безшумно відчинилися.

Він пройшов повз її робоче місце, навіть не качнувши головою на привітання. На ньому був темний костюм-трійка, пошитий на замовлення в Лондоні, який бездоганно сидів на його високій, спортивній фігурі. Недбалим рухом він кинув важкий шкіряний портфель на диван, сів у масивне крісло і ввімкнув планшет, не витрачаючи ні секунди на адаптацію.

— Доброго ранку, Марку Олександровичу, — Евеліна піднялася зі свого місця, тримаючи в руках роздрукований розклад та планшет із документами. — Порядок денний на сьогодні у вас на пошті, а також нагадую, що о десятій...

— Десять хвилин, — перебив він, не піднімаючи очей від екрана.Його голос був низьким, оксамитовим, але позбавленим будь-якої теплоти — сухий, наче тріск сухого гілля під ногами. — Через десять хвилин у мене зідзвон із радою директорів із Лондона. Мені не потрібен розклад, Евеліно. Мені потрібні звіти аналітиків за третій квартал. Чому їх досі немає в моїй папці?

Евеліна відчула, як усередині все звилося в знайомий, болючий вузол. Вона зробила крок уперед, міцніше стиснувши планшет.

— Керівник аналітичного відділу обіцяв надіслати їх до дев'ятої. У них виникла затримка через технічний збій під час обробки даних по азійському ринку...

Марк повільно підвів голову. Його очі — холодні, сталево-сірі, наче затягнуте туманом листопадове море — вп'ялися в неї. У цьому погляді не було люті чи спалаху гніву. Лють принаймні вимагає емоційних витрат. У його очах була лише байдужа, виснажлива вимогливість людини, яка дивиться на зламаний елемент механізму.

— «Обіцяв» — це слово для дитячого садка, Евеліно, — промовив він тихо, але від цього тихого тону в кабінеті ніби впала температура. — Мені байдуже до їхніх технічних проблем. Якщо через п’ять хвилин цих цифр не буде на моєму моніторі, керівник аналітики шукатиме роботу на відкритому ринку. Разом із тобою. Ти працюєш тут три роки і мала б навчитися контролювати процес, а не переповідати мені чужі виправдання.

Він знову перевів погляд на екран, викреслюючи її зі свого простору.

— Я зрозуміла, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не затремтів.

Евеліна підійшла до столу, щоб забрати чашку з кавою, яку поставила п'ять хвилин тому. Коли вона нахилилася, її пальці випадково торкнулися його сухої, теплої долоні, яка лежала на дубовій поверхні.

Струм. Справжній, болючий електричний розряд пройшов крізь усе її тіло, змусивши серце зробити божевільний стрибок у грудях. Вона затамувала подих, на секунду задерши очі й зустрівшись із ним поглядом.

Марк навіть не здригнувся. Він просто спокійно відсунув руку вбік, ніби вона випадково зачепила його одяг брудною ганчіркою, і недбалим рухом пальця відштовхнув чашку.

— Прибери. Вона вже вистигла. Ти знову помилилася з часом подачі.

— Вибачте.

Евеліна взяла чашку й вийшла з кабінету, щільно зачинивши за собою масивні звукоізольовані двері. Спинившись у порожній, залитій ранковим сонцем приймальні, вона притислася спиною до холодної скляної перегородки й заплющила очі. Руки дрібно тремтіли. Порцеляна в її долонях здавалася важчою за чавун.

«Ти просто божевільна дурепа, — шепнула вона сама собі у тиші порожнього офісу. — Звичайна божевільна дурепа».

Вона знала про цього чоловіка все. Знав би хтось, скільки кілобайтів секретної інформації та побутових дрібниць зберігалося в її голові! Вона знала, що він п’є каву без цукру, але з краплею кориці, яку йому привозять на замовлення. Знала, що він не зносив дрібного шрифту в юридичних договорах і завжди відправляв такі документи на переоформлення. Вона знала про його безсоння, про його алергію на лілії, про те, що у нього немає жодного справжнього друга — лише партнери, конкуренти та вороги. Вона бачила, як ледь помітно тіпається вена на його лівій скроні, коли він стримує лють, і знала, як змінюється його тембр, коли він гранично виснажений.

Вона вчила його звички, передбачала його бажання, віддала цій роботі особисте життя, друзів і сон. І десь між цими нескінченними нічними чергуваннями, звітами та його різкими зауваженнями вона припустилася найстрашнішої помилки в своєму житті.

Вона закохалася.

Закохалася безглуздо, боляче, отруйно. У людину, яка бачила в ній лише функцію. Акуратну, старанну, але абсолютно замінну деталь великого корпоративного станка. Для нього вона була «Евеліною» — дівчиною, яка подає документи і відганяє назойливих журналістів. Він ніколи — жодного разу за три роки — не подивився на неї як на жінку.