15. Канікули скінчилися

Андрій

Я дивився, як віддаляються фігури Оксани та її наполегливого хлопця.

Варіант «не знаю, про кого ви» не пройшов.

Хлібобулочний попередньо вивідав всю можливу інфу в Ромчика. Що вона точно тут. І що саме в мене в будинку. І навіть, як його знайти. Бо це неочевидно. Тому я і напружився, коли почув непроханий стукіт.

Коли я відчинив двері разом зі своєю старенькою рушницею «на качок», чолов’яга трохи присів. Але швидко зібрався – тут йому нічого не скажеш, молодець.

За Оксанку хвилювався, розумію чувака. Є за що.

Довелося впустити, щоб не підняв шуму через те, що я маніяк, і зробив щось кримінальне з його дівчиною.

Його?..

Сподіваюся, що ненадовго.

З уривків зрозумів, що цей хлюст Оксану зрадив. Ну і хто назве його після цього розумним?

Але ж приїхав вибачатися! Чи пояснювати непорозуміння. І невідомо ще, чим закінчиться ця розмова «не на хвилинку».

Я стримувався, щоб не дивитися на годинник кожні п’ять секунд. Виходило погано.

Не треба було лишати їх наодинці. От що!

Але й щоб столичний сноб порушував мій простір… Дивився, де ми з Оксаною ділили їжу та думки, зневажливо оцінював кожен гвіздок, кожну шпаринку між дошками. Він оцінював. І мою зарослу мармизу, і мозолі на пальцях і сорочку з латками на ліктях – просканував за секунди.

До появи хлібобулочного нічого із цього мене не хвилювало та відчувалося прийнятно. А під поглядом манірного інтелігента кожна піщинка під нігтями перетворилася на ганебну брилу бруду не сумісну з його життям.

Тож далі передпокою впускати незнайомця не з’явилося бажання.

Заціпило мене. А тепер пошкодував, що не втрутився і тримався осторонь. Щоб відволіктися, я пішов поздоровкатися з Олексієм.

Водій трудівника-тракторця курив, спершись на кермо.

– Здоров був, Андрію, у тебе зайвої каністри бензину не буде? Щось я не розрахував цього разу. Поверну з процентами. Аби вночі не стати на пів дороги.

– Без проблем, зараз організуємо.

Я збігав за пальним, і зі столу прихопив дещо.

Заправили бак, Олексій ще під капот поліз. Зчистив сніг спеціальною щіткою з радіатора. Потім разом оглянули гусені і, нарешті, підморозивши дупи, піднялися залізною драбинкою всередину.

У салоні тихо награвав шансон. Я примостився на вузькому дерматиновому сидінні поряд із водієм. Витяг з-під поли термос і пару шматків пирога. Олексій взявся до пригощення без зайвих вмовлянь. Задовбався дорогою. Про що й почав мені розповідати в деталях.

Я кивав і слухав краєм вуха, підливаючи гарячу рідину в його чарку.

Весь подібний автопарк нашого району я знав особисто. Інколи так замітає, що навіть джипом не проїдеш. А чекати на милість від комунальних служб не вистачає терпцю. Тож, бувало, замовляв сам прочистку складних ділянок дороги. Але не цього разу. Навіть не згадав про таку можливість.

Хай би нас аж до димаря засипало! Щоб ніхто не знайшов і не порушив те, що почало з’являтися між мною та чарівною гостею.

Поцілунок… Вийшов несподіваним для мене самого. А ще палким і гарячим. Їй сподобалося. Мені – нема й мови! Розігнався за секунду до гіпершвидкості. Чим і злякав Оксану.

Бовдур.

Вона на наступний день захотіла поїхати.

А я не зміг уявити, чим займу себе після її проводів. Хоча роботи тут завжди – на три життя вистачить. Але як же приємно виконувати її і знати, що коли повернешся, на тебе чекатимуть непередбачувані милі сюрпризи. Рожеві мережива замість фіранок, кумедні і звабливі танці, шалені ідеї про особисту сторінку для коня. Глибокі розмови, спільні вечері. Сором’язливі, але такі манкі усмішки соковитих губ… Відчуття чогось дуже правильного, коли ми разом.

Довгий час я був упевнений, що найкраще почуваюся наодинці. Проте Оксана Гайворон розвіяла цю теорію.

Примхлива, нетерпляча, бойова та ніжна одночасно. Мені захотілося розділити своє “наодинці” з нею. Слухати, дивитися, торкатися, оточити, замкнути у свої обійми та більше не відпускати…

Звичайно, якщо вона теж цього хоче.

Хоче?

Я подивився на засніжений ліс. А насправді в бік готельного будиночку. Через ліс і темінь навіть вогника не побачив. Вікна там на іншу сторону виходили. Але він точно там – не через те, що я допомагав його ставити та кожну гілку тут знаю. А через те, що внутрішній магніт підказував. Тягнуло туди. 

Довгенько вони там. Треба перевірити, чи що…

Я дочекався паузи в монолозі водія. Простягнув долоню.

– Ну, бувай. Легкої дороги.

Я вже взявся за ручку дверей, коли в салоні залунала гучна мелодія, Олексій закрутив головою, почав обмацувати кишені та підставки.

– Ось, тримай, – я дістав з-за спини його мобільний. Подав. Зіскочив на землю, ігноруючи підніжку. Здолав пару метрів, коли:

– Гей, Андрію, чекай. – водій висунувся з кабіни. – Тут мажори дзвонять.

– Що? – не одразу дійшло, про кого це він.

– Постояльці твої. Просять привезти речі. Кажуть, на другому поверсі лишилися. Знесеш?

Негативно хитаю головою. Не вірю, що так усе закінчиться. Пробачила його? Помирилися?

– Багато там? Давай допоможу, – сприняв по-своєму мій ступор Олексій.

– Ні. Я сам, – нарешті зібрався з думками, дав відповідь та швидко попрямував додому.

Я маю сам пересвідчитися, що це її бажання. І що цей Гліб-хліб ні до чого не силує Оксанку. Ні, вона дівчинка бойова, з гострим язиком і розумом. Але м’яким серцем. А цей кент такий слизький… Не сподобалися мені його інтонації та натяки. Маніпуляцією тхне. Такому ніколи не догодиш, хоч на вузел зав’яжися.

От не треба було їх лишати сам на сам. Виявив такт і розуміння до чужих кордонів – тепер маєш результат!

Не дарма кажуть, треба обережно з хлібобулочними!

Спускаю торби, пакую у свій джип і топлю на газ.

Добре, що Олексій прочистив під’їзди. Паркуюсь максимально близько до ганку.