14.2

За спиною Линька розливалося тепле світло, запахи розмарину та кориці ще літали в повітрі, проте легкість і святковість кудись зникли.

Я відчула себе чужою. І навіть трохи злякалася господаря будинку, де так чудово проводила час ще кілька хвилин тому.

Мисливська довга рушниця стояла біля його правиці, прихилена до тумби, але не було сумніву, хто її власник. Буйні неслухняні вихри на обличчі чоловіка, напружені широкі плечі, прямий темний погляд… Андрій випромінював ще не ворожий, але насторожений вигляд. Я миттю зчитала його дискомфорт від цієї сцени.

– Давай вийдемо на вулицю, – запропонувала єдиний доступний варіант Глібу й потягнулася до курточки на гачку.

Приречено зітхнула. Замерзну. Увесь мій гардероб, як виявилося, – то тільки для інстаграмних фото. Тут я вже звикла таскати щось Андрієве, тепле та велике, коли виходила надвір чи прогулятися. Але тепер користуватися його речима відчувалося неправильно.

Гліб забрав курточку й розгорнув одяг за моєю спиною. Манери підводили його вкрай рідко, я звикла до таких жестів. Але нетерпіння та роздратування в цей раз руйнувало всю турботливість моменту.

Я повернулась, щоб влучити рукою в рукав і побачила, як Андрій несхвально підтис губи, а потім зарився пальцями в бороду. Він робив так, коли відчував сумнів чи неспокій.

Проте не запросив нас лишитися.

Раніше я б образилася, але й сама не хотіла сперечатися з Глібом у цих стінах. Ніяковість зашкалювала. Я не могла зрозуміти, чи майже зрадила Глібу з Андрієм, чи навпаки – робила це зараз.

Потрібно було терміново все з’ясувати та закрити всі гештальти.

Нашвидкуруч взулась, нещадно зминаючи халяви.

– Ми зараз, на хвилинку, – вимушено усміхнулася Линьку.

– Не думаю, що хвилинки вистачить, – сухо зазначив Гліб. – Розмова серйозна.

Я теж так вважала. Сліпо довіряти словам і фантомним оксамитовим коробочкам Гліба я не збиралася. Спершу мала дізнатися всі деталі та оцінити їх на адекватність.

Я зітхнула.

– Що ж… тоді з’ясовуватимемо стосунки в тракторі.

А що? Дивній ситуації – дивні інтер’єри.

Я вже взялася за ручку дверей, коли Андрій Ведмідьович зайняв собою тісний простір коридору, легко відтіснивши не низького, але худорлявого Гліба, та вклав у мою руку щось металеве.

– Від будинку… вашого. Тільки гарячої води немає, бойлер не встиг підключити, – проказав із ноткою виправдання. І знову став для мене зрозумілим, брутальним на вигляда, але чуйним романтиком.

Я стисла долоню разом із ключем і теплими пальцями Андрія. На знак вдячності… чи чогось більшого…

Він на мить схилився до мене і прошепотів:

– А якщо хочеш, можу показати хлібобулочному, – стільнув очима собі за плече, – де вихід.

От навіть не сумнівалася, що може! Ще і як. І частина мене навіть хотіла стерти останні ніякові хвилини з пам’яті та повернутися в казкове та чарівне святкування. Лише наше. Але ховати голову в пісок і далі було безглуздо. Ну хоче Слуцький поговорити, доклав до цього неабияких зусиль – хай так. Я вислухаю. Щоб не мати жодних сумніві.

Тому я вдячно усміхнулася, але хитнула головою.

– Ми спершу поговоримо…

– Це вкрай незручно. Я б хотів зігрітися після дороги, – Гліб прокоментував частину, яку почув. Про несправний душ. – А довго займе підключення, шановний? Якщо треба, я доплачу за клопоти. А ви швиденько там підкрутите, що треба.

Гліб навіть гаманець дістав на підтвердження своєї платоспроможності.

Я підкотила очі, Андрій похмуро хмикнув.

Знала, що Слуцький мав економну жилку в характері, а якщо сказати грубо, скупу. Тож пообіцяти грошову винагороду для нього – вважай, розв’язати проблему.

Та цей метод на Андрія Линька мав протилежний вплив. У нього своя градація цінностей, а репутацією готелю власник взагалі не переймається. Навіщо його відкривав – я так і не зрозуміла. Уступив бажанню свого помічника. Але сам взаємодіяти в сфері послуг аж ніяк не придатний. За тваринами без проблем готовий вигрібати багно та ставати навколішки, щоб почухати пузік, а виконувати бажання незнайомих людей – аж ніяк!

Саме це я вгадувала в незворушних і темних зіницях Андрія, що пропалював поглядом шкіряний аксесуар у пальцях програміста.

А напруги в повітрі і так вистачало.

– Не треба. Нічого не треба, – я штовхнула плечем двері, накинула каптур, вибігла на ганок і далі, занурилася в сніг. Як і думала, Слуцький не відставав. – Підемо швидко, і ти зігрієшся, от побачиш. Наздоганяй.

Показуючи приклад, я впевнено рушила між деревами. Збоку падало світло від великих круглих фар трактора, що допомогло зорієнтуватися.

Реально трактор! Як ми його не почули? Мабуть за поривами вітру та новорічними хітами.

Сніг перешкоджав максимально. Змушував докладати зусиль, засипався в халяви і танув на ділянках голої шкіри між шкарпетками і сукнею. Але я вперто тримала шлях до готельного будиночку.

Тут недалеко, якщо навпростець. Я планувала дорогою провітрити голову. І скласти план допиту… тобто розмови з Глібом.

Слуцький позаду мене інтелігентно обурювався, чіпляючись за щось під шарами снігу. Мене ж зимові краєвиди заспокоювали, заземлювали. Тонке сріблясте світло місяця, подих вітру, такий свіжий, що бадьорив не гірше за каву. І ступала я впевнено, либонь адаптувалася, як кішка. Навіть мороз не дошкуляв так, як у перший день мого приїзду. Баня мене загартувала? Чи грів вогонь цікавості та праведного гніву, що запалив у мені Слуцький.

От правда, як він усе це пояснить без брата-близнюка?