14.1 Прояснити чи заплутати

Я втулилася носом у прохолодне скло, але невдача – козирок закривав постаті на ґанку. Лише світло ліхтаря давало хоч якусь інформацію – драматично кидало на білий екран снігу довгі чорні тіні.

Дві.

Тіні похиталися ще трохи, а потім втягнулися в будинок. Тобто хазяїн запросив до себе. Я вже знала, що таку привілею треба заслужити.

Можливо, хтось приїхав до Андрія на святкову вечерю? Ну, не може тут опинитися випадкова людина. Для сусідів за сіллю бігти – не близький світ. Цілком імовірно, що це хтось із сім’ї чи родичів. Чи якась симпатична дівчина вирішила зробити сюрприз?

Чомусь остання думка принесла мені більше неспокою, ніж сюжет із грабіжником.

Покусала губи в нерішучості, але лише секунд десять.

Так, зараз я сама дізнаюся, хто це до нас навідався проти ночі. 

Швидко минула коридор і застигла на останній сходинці. Через плече Андрія впізнала знайому зачіску й елегантно пов’язаний кашеміровий шарф.

– Гліб? Що ти тут робиш? – я підійшла ближче.

Андрій швидко глянув на мене, розвів руками – “ну, ось” – і відступив убік.

Слуцький стояв між коридором і вітальнею. У верхньому одязі, взутий. Повільними рухами протирав окуляри спеціальною ганчіркою. Відправив їх на ніс і тільки тоді, смикнувши бровами, оглянув спочатку мене, а потім усе довкола.

– Очевидно те, що робить адекватна людина в незрозумілій ситуації. Хочу прояснити її. Ти як, приєднаєшся? Чи мені сідати на трактор і їхати назад?

– На трактор? – я натурально вирячилася. – Ти приїхав сюди на тракторі?

– Виняйняв техніку. З водієм, звичайно. Кожен має займатися своєю справою і бути на своєму місці, – коротко поглянув у бік Андрія, підтис губи.

Це він, типу, зневажив так Линька?

А з якої підстави? Ми вже не разом. Про це я і нагадала Слуцькому.

– Ми тут на своєму місці, а тебе я не запрошувала, – підійшла ближче та показово обвила долоні навколо Андрієвого бицепса. М’яз миттєво затвердів під моїми пальцями.

Гліб на цей жест повільно і терпляче зітхнув.

– Оксано, – Слуцький щипнув себе за перенісся і заговорив більш м’яко. Показово ігноруючи присутність господаря в кімнаті, наче я сперлася на вішак для одягу чи шафу. – Я здогадуюсь, хто тобі й що наплів про мене. У твого брата багата фантазія, репутація бабія та схильність бачити свої колоди в очах інших.

О, невже так банально все буде? Мій брат винуватий. Напліткував?

Найменше зараз мені хотілося розпочинати скандал. Перед Андрієм з’ясовувати стосунки. Він тут взагалі ні до чого. Але стерпіти такої відвертої брехні просто не могла. Тож, замість того, щоб стримано та прохолодно попрощатися, я вибухнула:

– Не смій перекидати відповідальність! Макар лише ввімкнув камеру. Я сама все бачила. Власними очима.

– Навіть так? – прицокнув Слуцький. – І що ж ти бачила?

– Як ти мацав під столом ту вульгарну білявку, а вона пищала від задоволення і лізла до тебе з поцілунками. Дуже професійна поведінка! Сподіваюсь, вона розширила твої інтелектуальні кордони.

Під кінець промови я так розлютилася та розпалилася, що не помітила, як відпустила свою опору та зробила кілька кроків уперед до Слуцького. Немов хотіла вкричати свій біль і образу в його ідеально зачесану й таку логічну голову.

Гліб шумно втягнув повітря, тонкі аристократичні ніздрі здригнулися.

– Так, уяви собі! Розширила, – він смикнув із перенісся окуляри й теж ступив ближче до мене. Я навіть відчула холодний озоновий запах його лосьону. – Я подолав чимало кілометрів і тонн снігу, щоб сказати тобі саме це. Що на конференції я займався своєю справою, і то дуже відповідальною. Використовував щасливий шанс і влаштовував наше майбутнє.

Він звучав так впевнено! Наче людина, яку скривдили, коли вона мала найчесніші наміри.

– Але ж… Я нічого не розумію, – я вражено похитала головою.

– Саме тому я тут. Бо хочу зберегти наше спільне майбутнє. Досі, зазнач. Навіть після твоїх дитячих істерик. Думав, що… Взагалі-то я планував…

Він розстібнув блискавку, сунув руку в нагрудну кишеню та щось там намацав із наміром витягти. Та в останню секунду передумав. Лише краєм ока я помітила щось маленьке і квадратної форми. Схоже на коробочку.

Невже?..

– Але про це пізніше й не тут, – Гліб привів одяг до ладу та вичікувально вигнув брову.

Я тупо й мовчки кліпала. Повітря застрягло десь між легенями та горлом. Це те, що я думаю? Те, на що я очікувала та мріяла так недалеко в минулому? Звичайно, не в такій версії і послідовності! Сюр який…

Тільки як в’яжеться одне до іншого?

Думки плутались і не добігали до жодного логічного висновку.

Хіба я могла ТАК помилитися? Не впізнати Гліба?

Я переступила з ноги на ногу, потерла напружене чоло:

– Це був не ти? З тією блондинкою. Невже брат-близнюк?

Гліб не поспішав із відповіддю, послабив вузол шарфа..

– Це вже деталі. А деталі… – він стишив голос і відправив окуляри на відведене місце. – Деталі я волів би пояснити тобі наодинці. Саме тому я тут.

Усе, Гліб повернув собі витримку. А мене повністю збив з пантелику й заплутав.

– Тож ми можемо поговорити десь приватно?

– Так, напевно… – я обернулася до Андрія.