13. Можливо...

Андрій зупинився за пів метри від мене, наче боявся підійти ближче.

– А я вже почав хвилюватися. Добре почуваєшся?

– Найкраще! А що в нас на вечерю? Я б зараз і Яшу з’їла, – зізналася, а через мить і мій шлунок це підтвердив.

– Лишимо це в тайні від нього, і так нервовий. Коня не обіцяю, але я розморозив чималого осетра й запік з розмарином. Найкраще він смакує гарячим. А на десерт у нас яблучний штрудель із морозивом і джемом.

– Морозиво теж домашнє? – вирішила підколоти. Але даремно старалася. Андрій просто кивнув.

Ну дає!

– Тож прошу пані, – став боком на сходах і незграбно зробив щось схоже на уклін. Ведмежі чемності такі кумедні.

Осетр, штрудель, морозиво! Довелося знову ковтнути надлишок вологи в роті.

– Ти просто мрія, а не чоловік! Я вже біжу! – і собі зовсім не елегантно підстрибнула від захвату. – Бачиш, на цей раз я вдало одяглася. Можна пхатися з комфортом. – Я зупинилася біля нього й посмикала краї сукні в різні боки, демонструючи її м’якість і великий потенціал до розтягнення в області талії.

– Бачу… Кхм, молодець, – він швидко опустив погляд. Позадкував, спустився на перший поверх. – Ти починай, не соромся. А я зараз… принесу дещо з комори. Забув.

– Я почекаю, – кинула в широку спину, що вже дісталася вхідних дверей.

Дивно, я думала, комора – це за кухнею. Але в такому великому господарстві їх же може бути декілька.

Як не є, але в мене з’явилася можливість непомітно прилаштувати подарунок під ялиночкою. І я нею скористалася.

Додому Андрій повернувся чомусь із пустими руками. Знову щось забув? Та я не звернула на те уваги – стіл і так був заставлений різноманітними наїдками.

Крім рибини, що займала добру третину столу, тут були й різні консервації, свіжий салат з горішками, гарбузовий піріг, картопляне пюре, декілька соусів, сирна тарілка.

Очі розбіглися. Я накинулася на їжу, не дуже-то переймаючись правилами поводження за столом. Навіть підкачала рукава, щоб не замаститися в поспіху.

Андрій теж не церемонився. Шматки хліба ми ламали від буханця руками. Передавали один одному піалу з соусом жирними пальцями, а інколи їх облизували. Бо риба вийшла надзвичайно соковитою і смачною! Як можна було загубити бодай краплинку від її пряного соку?

Так легко й невимушено я давно не проводила час. Навіть не згадаю, коли востаннє. Та й не хотілося нічого пригадувати. Хотілося бути в цьому моменті. У теплій кухні дерев’яного будиночку посеред заметеного снігом нічного лісу.

Андрій дуже образно розказував, як ловив цього самого осетра на рибному господарстві. Розказував емоційно, майже театрально. Інколи затинаючись, щоби підібрати цензурний вираз до драматичних сцен.

Небезпечне це діло, виявляється. Рибина має гострі спинні кістки. Величезна та дуже сильна, пручається, тож без підготовки витягти її – ще той квест.

Андрій грозився показати шрам від шипів на плечі. Він уже взявся за ґудзик біля коміра сорочки, та я зупинила. Роздивлятися його потужні м’язи – не те, що сприятиме нашій дружбі. Я і так ризикувала, коли погодилася на баню. Але Андрій максимально замотався там у простирадло, а я все більше лежала обличчям вниз і ховала очі під крисами капелюшка. Тож обійшлося без зайвої інтимності. Хай так буде й надалі.

Страви потроху зникали з тарілок, ялинка блимала жовтими вогниками, камін затишно потріскував. Морозиво… з ожиновим джемом і теплим пирогом виявилося ще одним рівнем раю.

Від алкоголю я відмовилася, але захмеліла однаково. Так весело, легко й розкуто мені було.

Повітря тут таке п’янке – не інакше!

Як чудово, що я потрапила в це місце. Про нього мають дізнатися якомога більше людей. Із цією думкою я напосілася на Линька.

Один пост на тиждень – це добре, але потрібна стратегія, масштабування, реклама.

Я фантазувала на тему просування готельних справ Андрія. Умовляла його розширити штат помічників. Переконувала завести особисту сторінку для Яші в маркетингових цілях. І самому з’являтися в кадрі.

– Підписники цінують особистість. Ще й таку колоритну, як у тебе. Коротше, треба виходити з тіні, – доносила очевидні робочі схеми. – А то сидиш тут відлюдником і букою. Такий атмосферний контент пропадає.

– Який контент? – він дивився на мене уважно, але, здається, не чув жодного слова.

– Який? Та просто свій день знімаєш. Як приручаєш кіз, ростиш базилік, вариш сири, джеми. Рубаєш дрова. Впевнена, багато жінок оцінить і підпишеться. А саме жінки зазвичай планують відпочинок. І майстер-класи! Ти зможеш проводити майстер-класи?

– Мені не потрібні багато жінок. Однієї активної достатньо, – проникливо сказав, не відпускаючи мого погляду. – І я навчу тебе всього, що знаю сам. Якщо ти дійсно цього хочеш. Хочеш? – Голос Андрія просів і шкарубкою наждачкою пройшовся вздовж спини – аж мурахи побігли.

Його пальці подолали відстань і захопили мою руку, стиснули у своєму міцному теплому капкані. З якого мені й не хотілося вибиратися.

Ой-ой. Знову ми з’їхали кудись не туди…

А може й нехай?

Так, зіткнуло нас спонтанно. Швидко. У момент стресу. Але скільки можна ігнорувати очевидні речі? Мені імпонує цей грубуватий і загадковий здоровань. Його незалежність від оточення, його самобутність. Віра у свої цінності. І той дикуватий блиск, з яким він спостерігає за мною, наче хижак на полюванні.

Просто зараз йому мало моєї руки – обпекло розуміння. Він хоче мене всю.

А я?

Я хочу бути спійманою? Відчути його силу й наполегливість – це щось із генетично вшитого в жіночу сутність.

Я облизала пересохлі губи.

– Можливо… – промовила, і почала тремтіти від відчуття незворотності. Секунди потягнулися патокою, щось велике й потужне нависло над нами, ущільнилося, захиталося, як гігантська хвиля. – Можливо, нам варто спробувати…

Гучний і нерівний стукіт перервав.

Андрій міцніше стис мої пальці, а потім відпустив, різко встав.