12. Екстремальна розвага

Він відклав виделку, постукав пальцями по столу й загрозливо набурмосив рослинність на обличчі. Якби ми були в мультику, над головою Андрія зараз би згустилися хмари та засвітились блискавки.

– Якщо це через вчорашній… кхм… мій косяк…

– Ні. Усе було чудово, – видала та прикусила кінчик язика. – Я мала на увазі, що не образилася і не злякалася. Просто… не готова зараз поринути в нові стосунки. Чи щось таке, – уточнила на випадок, якщо бос не планував «стосунки», а проводив разову акцію зі зваблення.

– Ага, ну, добре, – хмари над ним трохи проясніли, але не до кінця. – Тоді чому змінила плани так різко? Щось не подобається тут? – Розвів широко руками.

Подобається. Занадто подобається. Мізки повністю перемикаються від звичної реальності. З кожною хвилиною я потроху забувала, що опинилася тут випадково. І все сильніше почувалася кимось своїм, бажаним гостем у цього брутального романтика.

– Я майже закінчив лагодити будиночок. Якщо працюватиму без перерв… Там лишилася проводка і… До вечора зроблю, словом. Потерпиш? Я розумію, у мене тут не інстаграмні ракурси, – протягнув чоловік невпевнено, потираючи шию.

Я закотила очі. Не настільки я божевільний блогер, щоб викладати тільки вилизаний контент. Але й він перегинає – тут затишно. Мені навіть більше до душі, ніж у стильному, але безликому будиночку.

Та і гнати на роботу людину у святковий день, навіщо? І так відпочинку не має з таким господарством.

– Не треба. Мене все влаштовує, – я встала одразу за Андрієм, що вже потягнувся до своїх рукавиць на тумбі. – До того ж сьогодні свято.

Кивнула на «нашу» ялинку. Андрій приніс звідкись додаткову низку жовтих ліхтариків, і тепер деревце чарівно підсвічувалося.

– Та я не переймався щодо Різдва купу років, ще один раз нічого не змінить.

– Ні, я лишуся, якщо будемо святкувати, – мене взяв організаторський азарт.

Яка людина не любить зимових свят? Та, яка не вміє їх відзначати! Господарство господарством, але й відпочивати треба вміти. Із цим у пана Линька були очевидні проблеми. А в мене…

У мене була купа вільних днів. І якщо лишитися ще ненадовго, це відтягне необхідність пояснювати мій новий одинокий статус. Усім родичам, колегам і знайомим. А вони, либонь, уже чекали на весільні запрошення.

– Домовились, – усмішка Андрія за мить подолала похмурість і рослинність. – Я саме хотів запропонувати активний тілесний відпочинок. Баня для організма – найкраще свято. – Кивнув сам до себе та рішуче подався до виходу.

Я тільки почала осягати, у яку ситуацію себе втягнула. Тепер, мабуть, наді мною літали колами великі жирні знаки питання. Ні, оклики!

Баня?

Якщо нічого не плутаю, це місце, де треба роздягатися вщент! Повністю. Під нуль. Простирадло не рахується…

З ним наодинці?

Андрій вдарив рукавицями себе по стегну, нахилився, підхопив із підлоги сокиру, легко закинув її на плече.

– Поки збирайся, а я піду все підготую. Купальник є? Маскарадний костюм тут не підійде. Хоча він дуже симпатичний, – перевів погляд кудись біля мене. – Котик?

Я озирнулася. На краю стола лежала забута мною маска для сну.

– Взагалі-то, лисиця, – я зім’яла в пальцях тканину й зітхнула. – Андрію, це буде надто дивно. Ти, я, купальник, закритий простір… Я не хочу тебе образити, але нам дійсно…

– Чорт, я знову все зруйнував? – він опустив сокиру. І його брови перестали грайливо смикатися. – Ти не подумай. Я не маніяк якийсь. Жодного підката чи жарту більше не почуєш. Просто ти така людина… викликаєш усмішку. Ну, не в сенсі смішна. А в тому, що…

Він схопився за свою бороду та почав смикати кінчик так, що я аж захвилювалася за її долю. Спостерігати за труднощами Андрія, що намагався підібрати доречні слова та не злякати мене знову було кумедно. Тож я не підказувала. Незграбний комплімент торкнувся несподівано глибоко. І приємно.

– Ну… Ти хороша. Я таких не зустрічав. Не хвилюйся, не ображу, – нарешті видав свій вердикт і підійшов ближче. – Друзі? – Простягнув долоню для стискання.

Я не довго думала. Потисла гарячу і тверду долоню.

Хіба можна відмовити ведмедю? У цей момент Андрій Михайлович виглядав напрочуд дружелюбно й мило. Як ведмедик панда!

Стискання гарячої долоні було лише початком моєї подорожі у світ тілесних відчуттів.

Згодом Андрій закінчив усі свої шаманські приготування та покликав у окремий дерев’яний будиночок. Я йшла до нього гравійною стежкою та обіцяла собі, що швиденько злиняю за першої нагоди. Відмічусь формально, щоб господар не образився.

Та варто мені було опинитися на приємно розігрітій і ароматній дерев’яній лавці… Як час втратив свій звичний хід.

Звичайно, я відвідувала раніше спа-салони. Хамами, сауни та фітодіжки мене не дивували. А от контретно баню я уникала, вважаючи її екстремальною і суто чоловічою розвагою.

І частково мала рацію.

Вологий жар жадібно лип до тіла, вливався в легені густою смолою, не давав дихати. Зайвий рух провокував нову хвилю опіків. Вовняний капелюшок лоскотав чоло, але щойно я поривалася його зняти, Андрій заперечно мугикав.

– Волосся пересушиш. І голова швидко перегріється.

– Здається, вона вже… – я відривала рот, наче риба на піску. І за це знову отримувала зауваження.

– Дихай носом. Розмірено та повільно. Розслабся. Не пручайся теплу. Уже за кілька хвилин ми вийдемо. І, повір, ти захочеш це повторити, – вкрадливі команди його низьким голосом звучали, наче заговори шамана.

Я розслабилася.

І тоді він узяв до рук березові вінички.

– А-а… А! Ох, – зойки виривалися з мене проти волі.

Андрій шелестів, трусив віничками десь над головою, бризкав водою на стіни, закручував вогняне повітря, а потім прокочував його по моєму тілу, навіть не торкаючись. Гаряча деревина знизу, мої розтоплені до стану желе кістки, повітряний каток, що накривав згори – усе це одночасно стирало відчуття кордонів. На якісь секунди я просто розчинилася, стала хмаринкою пари. Це було неймовірно. Це була магія.