11. Внутрішній конфлікт

А цілуються ведмеді ніжно. На диво, обережно та лагідно. Принаймні перші секунди. Мабуть, це для того, щоб не злякати свою здобич, а встигнути міцніше обхопити, знерухомити в обіймах. Оточити своїм теплом, хмільним важким запахом, шумним диханням і лоскотними волосинками на бороді.

Саме так і зробив Андрій.

Поки я танула та губилася в шквалі незвичних і сильних відчуттів, він не гаяв часу. Підняв мене, мов пушинку, однією рукою. А другою навпомацки відкрив двері. Закружив – й ось ми вже в кімнаті.

Під натиском поцілунку я не одразу помітила, що відбувається.

Спочатку не наважувалася відповісти, лише прислухалася до дій чоловіка та своїх реакцій, а потім… Потім я розслабила губи – і звір виявив свою сутність. Гортанно та хрипко загарчав, увірвався смиливіше, смакував мною і досліджував з нещадною жадібністю.

Гарячі долоні пірнули під светр. Секундою пізніше я втратила рівновагу та повалилася спиною на ліжко. Згори на мене приземлилися кілограмів сто живої ваги.

Падіння, жар, важкість, натиск поцілунку. Опік його пальців на моїй голій шкірі. Від цієї приголомшливої комбінації відчуттів я, нарешті, прийшла до тями. Щось несхвально замимрила, засовалася, закрутила головою.

– Що? Боляче? Щось придавив? – піднявся на лікті та обпік мене шаленим поглядом.

– Ні. Так! Тобто… – ховала очі, розгублена шквалом емоцій та думок. – Я не впевнена, що все це…

– Чорт! – він не дослухав.

Заплющив очі та зі стогоном вдихнув.

– Зрозумів. Не варто було, – піднявся одним рухом.

Я моментально відчула різницю – стало холодно та пусто довкола.

– Пробач, якщо налякав, – зарився долонею у свою бороду. Відвернувся. – Просто хотів донести, що ти мені справді подобаєшся. – Проговорив низьким голосом через плече й потупцював до виходу. – Добраніч. – Виплюнув, наче погрозу, і грюкнув дверима.

Я втупилася в те місце, де він стояв секунду тому, а потім відкинулася на матрац із розгубленим зойком. Губи пульсували, на них досі відчувався його особистий присмак з солодким лікером навпіл. Тіло тягнуло від нереалізованих бажань.

Ох…

І що це було?

«Запав. Втріскався. Вкрашився!» – лунав у голові запальний голос Романа.

З нервовим смішком я підірвалася з ліжка. Підбігла до дзеркала та стала розглядати себе. Очі світяться, щоки червоні, збитий одяг і дурнувата задоволена усмішка на пів обличчя.

Приїхали, Оксанко! Ти що – того? Підхопила підліткову закоханість?

Стріпнула головою, взалася пригладжувати волосся та приводити себе до адекватного стану.

Сподобалася. Я йому сподобалася. Це, звичайно, було приємно чути. Але я не наївна молода людина, якою був Ромчик, судячи з його голосу та сленгу.

Дорослі самотні чоловіки на рівному місці не «вкрашиваються». Цікавляться, відчувають потяг. Банально користуються моментом і тягнуть до ліжка! Ще б пак. Він тут невідомо скільки живе самітником у лісі…

А я лишилася в його будинку, ще й у бойфренди покликала.

От він і подумав, що все можна…

Я зітхнула та силою волі погасила недоречні фантазії.

Я людина продумана та серйозна. З планом на життя. І до сьогодні в цьому плані не було пункту: переспати з випадковим чоловіком. Хоч і таким гарячим і пристрасним, як здоровило-ведмідь.

Мабуть, мене накрило помутніння після розриву зі Слуцьким. Точно! І взагалі – то нам лікер у голову стукнув! От і все. Тож добре, що я зупинила несподіване чуттєве божевілля вчасно.

Я повторювалю цю фразу, як мантру. Багато разів, поки готувалася до сну.

Крутилася на ліжку, наче хтось запхав у матрац гвіздків. Чи колючого сіна.

Ні, лишатися тут – тільки провокувати Андрія. Вирішила, що завтра ж поїду звідси. Відпустка не задалася від початку. І, хоч рішення було логічне та розумне, чомусь засмутилася.

Гарно тут все ж таки. Нові враження, маленькі натуралістичні пригоди, живий вогонь, котенята. І все таке живе…

Крізь фіранки лилося сріблясте світло місяця. Вітер заспокоївся, затих. Було чутно, як інколи протяжно та тужливо гукає в лісі якась пташка. Під її пугукання нарешті заснула.

Ранком довго спала. Потім довго збирала речі

Щось весь час не вміщалося до валізи. Переклала все десять разів. Нарешті блискавка стулилася. Я сіла на ліжко втомлена та захекана. З-під подушки виглянула моя маска для сну з вушками і принтом заплющених вій. Ще одна даремна річ, яку я взяла на відпочинок. Ніякі ліхтарі, фари машин чи вікна сусідських будинків тут не заважали. 

– О, ну й куди тебе тепер? – взяла до рук дрібничку, зітхнула і ще раз усе оглянула.

Здається мені, Гайворон, що ти тягнеш час!

Кивнула сама собі. Але що робити з цим внутрішнім конфліктом, не вирішила, двері позаду видали стук і відчинилися.

– Не спиш? Привіт. Сніданок холоне, – чемно оповістив господар крізь шпарину.

– О, добранок, – незадоволено зиркнула на свої торби. З’явилося бажання терміново їх кудись заховати. Але ж вирішила, що їду! – Дякую, спускаюсь. Я саме хотіла поговорити.

Ступила в коридор. Андрій одразу відсахнувся назад, наче боявся, що ми торкнемося. Розвернувся і загупав сходами донизу. Чергова строката сорочка натягувалася на його спині в такт ході. Пояс джинсів підкреслював вузькі чоловічі стегна, а незмінна торбинка з інструментами не давала забути, що робота за містом не закінчується. Навіть у такий святковий день, як сьогодні. Різдво.

На сніданок майстер-шеф приготував омлет з грибами. Як на мій смак, трохи пересолений. Але скаржитися я не посміла. Заїдала свіжою зеленню, овочами й пухкими шматками теплого ароматного хліба. Теплого…

– Ти що, і хліб печеш? – порушила мовчазну трапезу.

Незручні розмови я хотіла лишити на десерт.

– Помітив, що домашнє все смачніше, тож якось спробував і хліб. Результат – сама бачиш – того вартий, – зазначив, як щось звичайне. – Та й не складно це, закинув у хлібопічку, вона сама все зробила.