10. Він мене зараз...

Андрій відніс пусті тарілки на кухню, чимось там подзвякав і повернувся з двома кухликами. Вони парували та розповсюджували шоколадний аромат. Какао.

– Тут щось незвичне, – присмак розтікався на язиці солодкою терпкістю.

– Трохи лікеру, – зізнався шеф-кухар. – Як минув твій день? Не засумувала за цивілізацією? – Він помітив, що я натягнула на ноги плед, і підкинув ще одне товстеньке поліно в багаття.

– Я скористалася твоїм паролем, тож шматочок цивілізації був поряд, – вказала поглядом на телефон на столику. – До слова, Яша може готуватися до морквяного пиру. Дивись, скільки йому надіслали грошей на смаколики! – Похвалилася та засвітила екран. – Тільки треба буде зробити фотозвіт. І взагалі, у нього зібрався чималий фанклуб. Можна і власну сторінку…

Я хотіла подивитися суму донатів, але зачепилася за непрочитане повідомлення. Від Гліба. Раніше я відправила йому гроші за відпочинок і закрила переписку. Але колишній написав комент під одним зі свіжих фото. Там, де ми з Андрієм обіймалися по-ведмежому. Очі пробіглися словами швидше, ніж я встигла вирішити, хочу її знати, чи ні.

«Не треба імітувати щось, аби лише зачепити мене. Я знаю, що ти не з тих, хто падає в обійми першого перехожого. Вийди на зв’язок і давай поговоримо, як дорослі люди».

– Що там? – Линько пересів до мене на диван і звів брови в одну лінію.

Певно, у мене на обличчі виступили емоції від прочитаного. Цікаво, які? Відчуття перепліталися, змішувалися, як фарби на палітрі. Яскраві поодиноко, разом утворювали сіру каламуть.

Було приємно, що Гліб знав і зважав на мою розважливість у стосунках. Обурення – я що, не можу комусь сподобатися? Надію – раптом ця «доросла» розмова все прояснить та залікує отруйну рану зневіри. Прикрість – ну які можуть бути виправдання, якщо я своїми очима бачила його любощі з іншою?

Але сильнішим, мабуть, був гнів. Йому, значить, можна приємно проводити час, а я – так одразу «імітую».

– Не повірив, – прошепотіла сухим від внутрішнього вогню голосом. – Він нам не повірив. Ну просто Станіславський! Каже, що імітуємо.

– Хто? – ще ближче підсунувся насторожений чоловік.

– Слуцький.

– Ем… Я трохи заплутався. Це ти про своїх колишніх? Гліб, Станіславський. Тепер ще Слуцький. Не думай, що я засуджую…

– Це все одна людина. Якої занадто багато в моїй голові! – стиснула скроні в жесті безсилля.

Як же це болісно та гидко – розривати стосунки. Ось щойно був чудовий тихий вечір, а тепер я знову тривожуся і сумніваюся, чи правильно вчинила.

– Співчуваю. У мене теж бувають моменти, коли хочеться провітрити голову. Буквально, – похмуро проговорив Андрій.

У мене на шкірі виступили мурахи від його слів.

Я вирячилася на нього на всі очі. Він же не має на увазі?..

– Були. Були такі моменти, зараз відпустило, не хвилюйся, – усміхнувся, але погляд лишився серйозним. – Тож я, з досвіду, рекомендую дійсно вийти на повітря. Допомагає. Ходімо.

Підвівся та підхопив мене під лікоть. Я не встигла ні обдумати, ні заперечити.

Дуже легко в нього вийшло перемістити нас за межі будинку. Ледь встигала ноги переставляти. Ведмежа сила – вона така.

Далеко від дверей ми не відійшли. Лише на пару кроків.

Сходинки ґанку вже засипало. У повітрі шаленіла завірюха. Вітер кружляв довкола та кидав сніжинки за комір, в обличчя, у рукава.

У своєму тонкому бавовняному светрику та легінсах змерзла за секунди. Та й домашні капці, хоч і пухнасті, але не були розраховані на таку погоду. Я позадкувала назад у тепло й наштовхнулася на знайому пружність великого тіла Андрія.

– Тримай, ось так, – він накинув на плечі свою курточку – вона вкрила мене всю, як ковдра. Комір закрив обличчя до очей. І цей його запах. Терпкий, важкуватий, справжній. Вдихнула – й одразу зігрілася.

Чоловік став поряд, заклав долоні в кишені. Це були всі його дії для утеплення.

Ми не розмовляли, вітер би не дав. Просто слухали як риплять дерева, згинаючись від поривів. Як носить у світлі ліхтаря шматочки снігу. Як шалено біжать небом сірі, підсвічені місяцем хмари. У місті якось непомітно, а тут – одразу розумієш: дика сила. Невпинна. Вона була, є і буде. А ми для неї – комашки. І проблеми в нас комашині, метушливі, дріб’язкові. Прожили цей день – і добре. І радій із цього. Не кожен прожив. Он – тріснула та полетіла додолу величезна гілка! А може й ціле дерево.

Це я потім уже підібрала слова для того усвідомлення. А в моменті лише слухала, вдихала, дивилася, відчувала.

– Не заморозив тебе нічною прогулянкою? – спитав Андрій, коли ми зайшли назад до будинк, обтрусилися та піднялися на другий поверх.

Пан Линько згадав старовинний ритуал проводжання дами, тож йшов за мною аж до дверей моєї спальні. Тобто його спальні, яка тимчасово стала моєю. А, можливо, йому просто щось знадобилося взяти з гардеробу?

– Ні. Це було те, що треба. Ідеальний відпочинок від зайвих думок.

– Втішно чути, – він сперся плечем об одвірок. Заходити не збирався. Отже, лише жест галантності від лісовика. Приємно. На те вона й галантність. – І ще є дещо. Хотів, щоб ти знала…

Один маленький крок до мене. Маленький – за його мірками. А за моїми – він заступив мені весь обрій.

Я ковтнула неслухняним горлом і задерла голову, щоб витримати уважний погляд згори.

– Так?

– На тій фотосесії. Де ми були, начебто, парою… Обіймалися. І ти була близько, усміхалася.

– Угу, – дар красномовства мене остаточно покинув.

– Так от. Я не імітував, – промовив одночасно з тим, як поклав одну долоню мене на плече, а другу та талію. Я затамувала подих.

Моя маківка вперлася у двері позаду, а все тіло розслабилося і напружилося вже в наступну секунду. Наче щось клацнуло і струм у клітинках змінив свій напрямок на протилежний.

Ой, матінко! Він мене зараз…

Не додумала. Усі рецептори захопив ведмежий поцілунок.