9. Святкові традиції

Після насиченого ранку, день тягнувся повільно та, зрештою, минув. За вікном запанували сутінки, які густішали щохвилини.

Незвична до тиші та самотності, я повмикала все світло в будинку. Знайшла переносну колонку та запустила веселенький новорічний мікс. Телефон періодично дзвякав повідомленнями про нові коментарі та донати. Це не давало сумувати.

Як не є, а скоро Різдво! Я не збиралася зустрічати його в депресії. Хоча ризики звалитися в неї були. Чатували на мене та підступно цілили в моє постраждале серденько.

От наприклад, коли розбирала валізу, під руки трапився стильно оформлений конверт. Я тихенько скрикнута та відкринула його, наче обпеклася.

Зовсім забула про цей подарунок. Для нього…

Нічого особливого – сертифікат у магазин комп’ютерної техніки.

Тепер куплю щось собі звідти. Чи ще комусь подарую… Але кому?

Сіла просто на підлогу з оберемком вологих речей. Після потопу майже весь мій одяг так чи інакше промок. Сушилка та гачки у ванній швидко закінчилися. І я розвішувала вологі речі на всі придатні для цього місця.

А тепер і себе відчула вичавленою ганчіркою.

– Припини, – наказала собі. – Немає чого страждати. Зрештою, це ж ти його кинула!

Ну, дійсно! Ми просто не зійшлися поглядами на життя і смаками. Так буває. Глібу подобалися фарбовані білявки у вульгарних сукнях, а мені – брючні костюми та натуральний колір волосся. А ще – вірність!

Усе логічно. Та, на біду, я прожила в стосунках занадто довго. Відчувати інший стан і статус було незвично, прикро та вразливо. Немов хтось різко смикнув килим з-під ніг, а тіло ще не вирішило, падати йому, чи стояти. Настрій балансував так різко, що на поворотах захитувало.

– Я подумаю про це… після свят, – дала собі настанову та, прилаштувавши нічну сорочку й пеньюар на перилах, вирушила на кухню готувати вечерю.

Ну, як готувати?

Я красиво нарізала все, що знайшла їстівного. Овочі, сир, шматочок буженини і якесь варене м’ясо. Мої продукти лишилися в холодильнику гостьового будиночку. Сподівалася, що Андрій додумається їх забрати. Без електрики вони довго не протягнуть.

На гарнір вирішила запекти картоплю. Це легко та швидко. Навіть для мене. Помила клубні, розрізала, змастила олією і притрусила спеціями.

Останнього, до слова, тут був величезний вибір. Баночки стояли охайними рядами, підписані розмашистим почерком від руки. Невже, ведмежої? Чабер, розмарин, лемонграс, коріандр, любисток, м’ята. І ще інші, менш знайомі.

Невдовзі в повітрі почали плавати дуже смачні аромати. І мій настрій потроху світлішав.

Коли заграла старенька, але досі запальна улюблена мелодія, я замружила повіки та віддалась її ритмам. Танцювала, наче під хмільними парами, хоча пила лише трав’яний чай. Чисте повітря з підвищеним рівнем кисню на мене так діяло? Можливо.

Той момент, коли в мене з’явився глядач, я не помітила.

Не знаю, скільки часу спостерігав за моїми фуете господар будинку. Але після чергового різкого повороту, я мало не збила його з ніг. Точніше, ледь не впала сама, наштовхнувшись на кремезну фігуру.

Він був у куртці, що врятувало мене від синців.

– Ой! Пробач. Ти давно тут? – спочатку схопилася за плечі Андрія, перетнулася поглядом із широкими й темними зіницями його очей і відступила. А він мене не відпустив.

Сильні долоні утримували мою талію, наче живий і гарячий корсет. Музика немов зникла кудись, заглушена швидким пульсом у вухах.

Від Андрія пахло морозом, втомою і хвойною гірчинкою.

– Недостатньо.

– А?

– Я зрізав невеличку ялинку, – прочистив зв’язки та розімкнув руки. Оглянувся назад. – Вона надворі. Думав, може захочеш поставити?

– Так. Це було б чудово, – миттєво перейнялась азартом. Ще одна святкова традиція в скарбничку мого настрою.

– От тільки прикрас немає. Треба придумати, що повісити на неї, хоча… – він знову прокашлявся, від хрипких грудних звуків мені теж щось завібрувало під ребрами. – Мереживні гірлянди теж чудові.

Що? Які гірлянди?

Прослідкувала за його поглядом. Ойкнула – і побігла збирати предмети спідньої білизни зі сходів.

Зовсім забула про них.

– Це просто… не було місця. Я зараз… – нервово смикала домашні та спальні комплекти з бильця. І панчохи! Чим я думала, коли брала сюди панчохи?

– Не переймайся так, – тактовно відповів, а потім додав тихіше й зі смішком, – тепер я знаю твій улюблений колір. Рожевий. Навіть не сумнівався.

От же!

Розвернулася з оберемком у руках і люттю в очах.

– Ялинка, – клацнув пальцями та пішов на вихід, наче нічого не сталося. – Я зараз занесу. А ти поки вибирай для неї місце.

Неможлива людина.

Навіть добре, що він у лісі живе – менше нещасних постраждає від його неймовірної чуйності.

Звичайно, я сама стерла деякі кордони між нами – своєю пропозицією про фіктивні стосунки. Але якщо він і далі на щось таке натякатиме… Не знаю, піду звідси пішки!

Але потім була лише легка та затишна, абсолютно безпечна метушня.

«Невеличка» ялинка виявилася розлогою і пишною настільки, що для її розміщення довелося совати меблі. Андрій розклав валізку з інструментами й тут же, на підлозі, збив підставку. Потім ми в чотири руки займалися рукоділлям. Вирізали із серветок сніжинки. Чіпляли на гілочки прив’язані за нитку цукерки та печиво. Ретро-стиль. І гарно, і з’їсти можна.

Вийшло непогано.

– Тобто всі попередні роки ти не святкував? – спитала в Андрія.

Ця думка осяйнула, коли я відійшла на пару кроків, щоб оцінити спільний шедевр.

– Щось типу того. Не було настрою, – мені здалося, що він зніяковів. ІЛегка усмішка розтанула в заростях бороди.

Пока я вагалася, чи розпитувати далі, духовка нагадала про себе дзвоном таймера.

Андрій взявся розпалювати комин. Я наклала вечерю на тарілки та вмостилася зі своєю порцією навпроти вогню. На дивані коло мене лишилося ще місце, але чоловік сів на килим на підлозі та більше дивився у вогонь, ніж їв.