8.2

Мабуть, я надовго замовкла. Бо Ромчик подумав, що пропав зв’язок і чимдуж заалокав.

– Я тут. Задумалася, вибачте. Річ у тім, що оренду сплачував мій хлопець. Але ми з ним посварилися. Розсталися, – виправила сама себе. – Так. Тож тепер я хочу повернути йому гроші за відпочинок. А суми не знаю.

– Оу… – ніяково прокашлявся. – В такому разі я надішлю вам копію рахунку.

– Було б чудово. Чекатиму.

– А як вам у будиночку? Усього вистачає? Дров, спецій, кави, рушників? У вас оренда тривала, тож коли знадобиться прибирання, пишіть мені. Я вмить організую.

– Ем… Прибирання? – оглянулася на коробки довкола себе.

Ні, я розуміла, що він про той будиночок. Маленький Титанік. Проте дивно було пояснювати, як я опинилася на горищі в оселі його шефа.

Хіба йому Андрій не повідомив?

Ну, добре, не було коли. Не біда. Можу і я.

– Ні, прибирання там не знадобиться. Там знадобляться потужні ремонтні роботи. Але цим уже займається безпосередній власник. Ваш шеф.

– Андрій Михайлович? Які роботи? Щось сталося? Чекайте, а ви зараз де?

Зітхнула.

– Довго пояснювати. Але якщо ви маєте час…

– Так, скільки завгодно! Лежання в гіпсі ще та нудна справа. Тож не шкодуйте деталей, – пожвавішав голос хлопця.

Мені аж уявилося, що він там потягнувся до попкорна та відкинувся на подушки, налаштований на довгу й захопливу пригоду.

Це вже не був професійний інтерес, а щось більш особисте.

Я обмалювала перебіг подій вчорашніх і коротко переповіла сьогоднішній ранок. Звісно, змовчала про нашу угоду з Линьком щодо удаваних стосунків.

Але хлопець відреагував так, наче тільки це я йому і сказала.

– Ну, точно кажу, він на вас запав! – було його першим зв’язним коментарем.

Емоційні вигуки я не рахувала, їх було чимало.

– Накинув око, втріскався, вклепався. Сто відсотків!

– Що? Чому це? – не погодилася. – Це був просто людяний вчинок. Навіть клієнтоорієнтований. Мені не було де ночувати. І щоб не втрачати прибуток…

– Тобто ви спали на дивані?

– Ну… ні. Мені дісталася спальня.

– Разом снідали?

– Ем. Так.

– І він провів вам екскурсію господарством.

– Так. І то, докладну. Але це ж нічого такого, – щиро не розуміла, до чого Роман хилить.

– Ага. На перший погляд, нічого. Але ж телефон! – викривально загукав. Наче якийсь слідчий, що схопився за важливу ниточку та ось-ось розв’яже всю справу. – Він віддав вам старий телефон. Такий, з металевою кришкою і кумедними наліпками?

Я відняла від вуха апарат, щоб ще раз пересвідчитися. Хоча й так звернула увагу на мультяшні мармизки, коли тільки взяла телефон до рук.

– Так. Схоже на те.

– Вкрашився!

– Що?

– Це означає, що хтось дуже…

– Я знаю, що це означає. Я просто не можу втямити, звідки ти це взяв? Сніданок. Екскурсія. Телефон. Що тут такого? Це звичайні речі.

Мене збентежив та роздратував впевнений діагноз хлопця, який мене в очі не бачив. І не був присутній на словесних баталіях між мною і Андрієм.

– Звичайні речі. Для когось – можливо, – серйозно зазначив Роман. – Просто я давно знаю Андрія Михайловича. Кілька років. Відтоді, як він сюди приїхав. І він дуже скритна людина. Може за день жодного слова не зронити. Запрошувати до себе в гості та теревенити за чашкою чаю – взагалі не його стиль.

– Ну, не знаю, – я хотіла щось заперечити. Але що?

Поведінка самітника, що тримає людей на відстані, якраз чудово підходила суровому босу. Невідомо, чому він зробив виняток для мене. Але я сумніваюся, що хтось ТАК потребував допомоги, як я в той жахливий день.

– Та головне – телефон, – не вгавав хлопець. – Це його талісман. Він його на шиї зазвичай носить, на ланцюжку. Інколи виймає та сумно дивиться на нього. А потім стає, як робот: годинами рубає без зупину, чи кидає сіно, чи чистити хліви. Ну, ви зрозуміли?

Не дуже.

Я тільки набрала повітря для відповіді та безшумно видихнула його.

Ця річ для чоловіка була важлива. І він так просто її мені віддав.

– Тож це точно не щось звичайне для шефа. Повірте, – підсумував Роман мої думки. – Чимось ви його зачепили.

– Ясно, – відповіла на автоматі. Хоча нічого, абсолютно нічого з того, що почула, не влізало в мою голову.

Після цих дебатів ми попрощалися з адміністратором. За хвилину він надіслав мені виписку про оплату.

Я обережно погладила подряпинку на кришці загадкового телефона.

Образ Андрія, який я склала собі з перших хвилин зустрічі, тепер розсипався. І частини не клеїлися одна до одної. Що ж ти за один такий, Ведьмідь Михайлович?