8.1 Один такий

Ох! Ці його ведмежі обійми!

Я понеслась засніженим лісом, погано усвідомлюючи напрямок. Добре, що димок із труби не дав заблукати.

Нічого страшного не сталося. Ну, зігрілася трохи, поки він притискав мене для фотографії.

І цей його запах. Важкуватий і теплий. І борода, що лоскотала мою шию. Так, мурашки утворилися на моєму тілі саме через цей лоскот. Не інакше.

Забігла в будинок і поспішила скинути позичений в Андрія одяг і рукавички. У голові потроху прояснилося. Не сильно, бо простір весь час нагадував, хто тут господар.

Величезні, мабуть, літрові чашки на кухні. Батіжки та якась коняча збруя, що висіла на грубих гвіздках, вбитих просто в дерев’яні стіни. Ситечка і форми для сиру звалені в мийці. Дивний кущик чогось зеленого на підвіконні.

Обережно зірвала ароматний листочок. Пожувала. Хм, схоже на орегано. Ніколи не задумувалася, як саме воно виглядає. Зазвичай бачила вже сухі, подрібнені та зафасовані в пакет шматочки.

Перебування в цьому місці і спілкування з Андрієм перевертало мої думки і звичний погляд.

Куди не глянь, у нього все домашнє. Вирощене, зібране, спечене й побудоване власними руками.

Я ж власними руками можу хіба що непогану каву зварити. І розвести сіль у ванні.

Але й часу та сил усе це господарство займає! Глянула на годинник – полудень.

А я ще навіть стрічку новин не відкривала.

Зате встигла видалити кілька нав’язливих повідомлень від Гліба. Хоче він поговорити й щось там пояснити! Просить вимкнути образу та істерику. А вкінці написав, що мої вдавані стосунки з іншим – просто дитячий і примітивний хід, у який він не повірив ні на секунду.

Ну, тримай. Не повір у це!

Щоб трохи заспокоїтися, ввімкнула кран у ванній, а поки вода набиралася, рішуче взяла телефон до рук.

Зайшла на свій профіль і вибрала наше з Андрієм спільне фото. Таке, де він замружився, схилив голову та дихає просто мені у вухо. Ну, або цілує чи шепоче щось інтимне, можна подумати. А я така розімлівша, з розфокусованим поглядом і мрійливою усмішкою Джаконди. Як довкола нас сніг не поплавився? Гарно ми зімітували, нічого не скажеш. Правдоподібно.

Збільшила й покрутила фото, щоб трохи приховати обличчя Андрія. Не хотіла, щоб у чоловіка були потім проблеми. Раптом, це наше псевдо романтичне селфі завадить його особистому життю.

Лишила виразно мужню бороду в кадрі та міцні руки, що обіймали мене за плечі. Накинула пару художніх фільтрів. Підписала: «У таких обіймах тепло за будь-якої погоди».

Усе! Готово. Опублікувала.

На додачу виставила ще кілька світлин природи та тваринок.

З почуттям виконаного обов’язку відклала телефон і занурилася в пухку піну та гарячу воду.

Коли вдосталь наніжилася, загорнулася в халат велетенських розмірів. Він пах чистотою і кондиціонером. Але розмір не лишив сумнівів, кому належала ця річ.

Ну, не дарма оверсайз такий модний. У ньому дуже затишно. Підкачала рукава, натягнула товсті шкарпетки та пішла на кухню.

Кілька годин на морозі завдали моїм судинкам роботи. Зовні я їх прогріла, тепер треба і зсередини.

Чайник швидко закипів. Заварила трав’яну суміш із медом і імбиром. Перелила чай у термокружку та піднялась на горище до молодої мами з котенятами.

У них панувала така затишна атмосфера. Суцільний окситоцин у повітрі!

Поцмокують, мнуть маленькими лапами пухнастий животик. І навіть ледь чутно муркочуть! Як справжні котики. Хоча виглядом ще нагадують хробачків. Великі голови та заплющені очі. Але знаходять, що їм потрібно. Природа!

Вмостилася в крісло-мішок, яке підняв сюди Линько. Зняла коротенькі відео цієї милоти. Ось хто назбирає мені сердечок!

Потім згадала про ідею з морквою для Яші. Креативна я особистість, чи ні?

Створила невелику оповідь, типу від жереба. З гумором підписала його світлини. Про те, як любить втікати в пошуках смачненького. А прийдешній рік якраз Коня! Тож Яшар пропонує обміняти морквяні донати на свої передбачення щодо прийдешнього року.

Перелік приємних передбачень я завантажила з інтернету. Ще хвилин двадцять пішло на те, щоб зберегти специфіку, наче це дійсно послання від тварини. Непогано вийшло! Прикріпила посилання на сторінку «Шепоту» і банку для донатів.

За кілька хвилин почали сипатися коментарі та реакції.

Як у кожного поважаючого себе ейчара, у мене була активна сторінка та купа зв’язків-підписників.

Знайомі та колеги питали, як відпочивається. На банку полетіли перші моркво-гроші. Я задоволено відповідала, надсилала передбачення і дякувала.

Мій задум запрацював. Приємно.

Потім дуже доречно відписався і Макар. Нещасливий вісник моїх змін в особистому. Але я була вдячна, що він нічого не приховав. Навіть раділа.

Братик же радів, що я тримаюсь огірком і навіть уже знайшла компанію на свята. Так і написав: «Судячи з габаритів, хлопець надійний».

Я з усміхненими смайлами погодилась. Саме так почувалася, притиснута до міцного та потужного тіла чоловіка.

Аж ось у дірект надійшло чергове повідомлення від Слуцького. Тут я його ще не заблокувала.

«Сподіваюся, ти не забула, за чий кошт так гарно відпочиваєш?»

Ах ти ж! Падлюка дріб’язкова!

Пройняли, нарешті, його мої фото?

А мене його докір пройняв.

Не могла лишити це без відповіді. Але вирішила відповісти ділом, а не словом.

Терплячки чекати на повернення боса в мене не було. Тож я набрала номер Ромчика.

Пам’ятала, що в нього лікарняний із поважної причини. Але, ну, такий уже я проблемний клієнт. Залишу чайові при виїзді.

– Романе, – узяла бика за роги одразу після привітань, – я хотіла б дізнатися точну суму, яку ви отримали за моє проживання. За наше. З паном Слуцьким. – Щоби бути точною, довелося згадати цього гада.

– А що сталося? Ви чимось незадоволені? – одразу захвилювався хлопчина. Хоча це мені треба було б хвилюватися. Це ж мені тепер сплачувати збитки за затоплення і збій електрики? Чи ні? Ми не обговорювали це з Андрієм. Він і словом не натякнув на щось таке…