7. Помріяти

Андрій

Я дивився, як обережно та непевно дівчина ступає в загон до курочок. Оглядається на всі боки, нервово притискає до себе відерце, наче я наказав їй годувати динозаврів. Великі золотисті очі стають ще більші, коли птахи підбігають до її ніг.

– Чекайте! Я ж несу корм. Вони не дають мені пройти, – жаліється, відмахуючись від особливо настирливих. –

– Кинь жменьку вбік і йди спокійно, – підказую, стримуючи усмішку.

Вона кумедна. І смілива.

Не побоялася лишитися на фермі бо-зна де в лісі. Зі мною.

Я в курсі, що не є зразком джентльмена. Але стараюся не ображати гонорову містяночку.

Вона така тендітна.

Особливо це помітно, коли вона розгулює в моїй робочій куртці з підкачаними рукавами та чоботях, більших розміри на чотири.

Збиралася шастати тут у фірмових кросах і такій же куртці на риб’ячому міху.

Свята наївність.

Довелося нагадати, що тут не мегаполіс – на кожному кутку може трапитися «сюрприз», гострий сучок чи багнюка.

Хоча з останнім пощастило – свіжий пухкий сніг накрив поверхню стерильною чистотою. Гарно.

Але не так, як рожевий рум’янець на фарфоровій шкірі моєї дівчини.

Удаваної!

Нагадав собі, від чого настрій одразу присів.

Ну, міг я хоча б помріяти? Поуявляти, що така випещена, модельної зовнішності та активної життєвої позиції панночка може поселитися поряд і зацікавитися мною?

Навряд…

Але кілька днів разом у нас дивним чином утворилося. І я не без задоволення спостерігав за цією міською особиною в диких умовах.

Спостерігав і занадто кайфував від картини.

– Ой, а ті не хочуть іти, – кивнула мені на парочку пернатих, що захопилися розгрібанням чергової ями під парканом. – Не голодні?

– Такого поняття для курей не існує. Поклич їх.

– Курочки! Гей, ви там!

– Та ні, вони звикли до «тю-тю-тю», – дав чергову настанову та в цей раз не стримався. Губи розтяглися в замилуванні та здивуванні.

Як можна не знати таких речей? Що вони в тих містах роблять взагалі?

А ти що робив, Линько. Прокинувся критичний внутрішній коментатор.

І то правда, за цю ферму всерйоз я взявся років сім тому. І теж на початку тупив. Опановував потроху й не все одразу. Зараз же, як вказала мені уважна Оксана, було б доречно когось найняти. Та всі мої здичавілі інстинкти кричали проти!

Я навіть від бізнесу з орендою житла відмовлявся довго і вперто. Але Ромчик виявився впертіший. Йому я не зміг відмовити, хлопчина був так схожий на…

– Ой! Він її дзьобнув! – Оксана з праведним гнівом феменістки тицьнула пальчиком на півня. – А ну, киш звідси. Аб’юзер! Ти бачив? Ні за що! Їжі повно. Чого він до неї пристав?

Боязка раніше дівчина взялася відгонити хвостатого від годівниці.

Тендітна й безстрашна.

– Нічого, облиш. Бачиш, тих курочок, із червоними гребінцями, він не ображає. А неповнолітніх, так, не підпускає до себе. Вони підростуть і, хто-зна, можливо, ось ця кострубата стане його улюбленицею. Посуне нинішню фаворитку.

– Навіть так? – кумедно затанцювали риси її обличчя в здивуванні. Виразні рухливі губи склалися в чарівну усмішку. – Це нагадало мені один історичний турецький серіал. Із султаном і гаремом.

– Ага, тут щось схоже. Своя ієрархія, свої інтриги.

– Це ж треба… Усе як у людей, – обернулася, уважніше спостерігаючи за пташиною метушнею.

А я перевісився через паркан, аби зловити кожну її емоцію. Ледь не навернувся!

Так! Досить. Що в нас далі за планом?

Кози!

Тут містяночка не змогла подолати свій острах. Тримала нашийник Маші, але я не впевнений. Можливо, більше трималася за нього сама. Тож мої підступні плани залучити її до дойки довелося відкласти.

Через пояснення, фотосесії і довгі спостереження за всіма тваринами, обхід і годівля зайняли більше часу, ніж зазвичай. Я був не проти проводити його саме так. Але… Але лагодити замість мене затоплений будиночок ніхто не поспішав.

Нарешті, ми дочапали до гаража.

– Ну, усе. Мені треба братися до роботи, – глянув на завантажений інструментами багажник. – Можеш ще прогулятися. Чи повернешся додому?

Вона з полегшенням кивнула. Без звички такі відстані втомлюють, я пам’ятаю.

Найдовший маршрут із мого минулого життя був від кабінету до вбиральні. Вона в кінці поверху розташовувалася. А кабінет генерального – на іншому боці. Оточений склом з усіх боків. Щоб, коли не втуплюєшся в монітор чи папери, дивитися на такі само сірі тубуси бетонних саркофагів.

Б-р-р… Аж зуби занили від нудьги.

– Ну, добре. Гарно відпочити. Усе що необхідно, бери, користуйся. Крім, можливо, тої вбивчої плойки?

– О, та я зрозуміла це вже вчора, – підкотила очі роздратовано. Та однаково дуже мило. Я аж залип на непристойно довгий час.

– Чекай, Оксано, – мені хотілося ще трохи її затримати. І зайвий раз назвати на ім’я було… чомусь приємно. Гарне ім’я просто! – Тобі… ем… – Мозок терміново шукав привід для продовження розмови. – Тобі пароль від вай-фая треба?

– Так, не завадить. Мобільний інтернет тут нестабільний. А в мене стільки класних фоточок і відео! Їх треба обов’язково завантажити в сторіс! Яша назбирає сотню лайків за годину, я впевнена.

– Він такий. Тільки лайки йому не цікаві. От якби їх можна було конвертувати в моркву…

– Ой, звучить як виклик. Я подумаю над цим, – засміялася. З мене?

Та й нехай. Мені аби зайвий раз почути її дзвінки та безтурботні нотки в голосі.

Учора вона теж сміялася. Але якось надтріснуто. Втомлено. З надривом і погано прихованим відчаєм.

Хай краще так – наді мною і Яшою. Проте легко й безжурно.

– Ну, давай пароль, – вивела мене із чергового трансу.

– А? Ну так. Він трохи закручений, краще записати. Діставай телефон.

– Ось, – витягла. І сама завмерла на кілька секунд дивлячись на екран. Ідеально окреслені брови поповзли одна до іншої. Дівчина прикусила нижню губу й розгублено кліпнула. Один раз. Другий.