6.2

Хоча, можливо, він просто не хоче втрачати прибуток від оренди будиночка? Імовірно. Чи отримати поганий відгук. Не дуже схоже на мотивацію відлюдькуватого і дивного боса. Але які ще варіанти?

Додумати я не встигла. Андрій повернувся з моїм “новим” телефоном, що розривався незнайомою мелодією.

- Це тебе. Хлібобулочний викликає, - прокоментував з суворим виразом обличчя і простягнув айфон. Екран світився лаконічно: “Гліб”. - Візьмеш?

Я простягнула пальці. І відсмикнула.

Закусила нижню губу. Замружилася.

Якщо відповім, все остаточно стане реальним. І остаточно закінчиться. Гадство яке. Я не хотіла відчувати себе вразливо та безпомічно, вдаючись до звинувачень. Сваритися по телефону - навіть гірше, ніж віч-на-віч. Забагато простору для гри фантазії.

Тож я вчинила боягузливо. Натисла на зелену кнопку та пішла в напад, на випередження і в імпровізацію.

- Привіт, Глібе.

- Привіт… - я не дала йому сказати й слова.

- У мене все добре. Пречудово! Приїхала, заселилася, - тарабанила в слухавку, щоб не втратити запалу і не збитися. - А ще познайомилася де з ким місцевим. Він привабливий. І уважний. Такий, знаєш? Справжній чоловік, словом. Між нами пробігла іскра, симпатія. І ми… Ми…

Андрій повільно кліпнув, відкрив рот і закрив його так різко, що клацнули зуби.

- Ми провели разом ніч, - трохи прикрасила дійсність для більшого ефекту. Чоловіки таке краще розуміють, ніж ефемерних метеликів і “контакти душ”. - Тому можеш мені більше не дзвонити. Речі я потім якось заберу. Гарно тобі провести час на конференції. Бувай.

І скинула виклик.

Сором’язливо підвела очі до свого фейкового бойфренда.

Красиво завершити розмову змогла. Але це пів діла. Щоб не бути голослівною, цій історії треба хоча б якесь реальне прикриття. Тож… Набрала побільше повітря:

- Якщо твоє запрошення лишитися ще в силі… Я б затрималася на кілька днів. І… може, зробила би пару селфі? З тобою?

Він схилив голову, оглядаючи мене, немов вперше.

Реакцію чоловіка було складно визначити через підвищений рівень волосся на обличчі. Але особливої радості він не випромінював.

Це точно.

- Якщо ти доглянеш за кішкою, - хитнув кудись нагору. - Без Ромчика мені додалося роботи. Ще й будиночок приводити до тями перед новими гостями.

- А, так. Думаю, це справедливо. Звісно, я нагляну за Мурочкою, без проблем, - зраділа, що все так легко вирішилося.

Погратися з котенятами в обмін на кілька постановочних світлин? Я готова. Де підписати?

- Годуватимеш курей.

Курей? Ну, не думаю, що це складно.

- Окей, - кивнула після короткої паузи.

- І кролів.

- У тебе тут що, зоопарк?

Цей неможливий бирюк тільки знизав плечима.

- Краще. У зоопарку нікого не можна чіпати. А тут… О, згадав. Ще допоможеш мені з Машою.

- З ким?

- Маша. Нова кізочка в стаді, її треба роздоїти, але попередні хазяї до неї погано ставилися, тож вона трохи ляклива. Будеш тримати і заспокоювати її, поки я…

- Я буду тримати козу, поки ти будеш її доїти? - він що, знущається з мене?

- Я думав, ти любиш тваринок.

- Кішок, собак, хом’ячків - так. Колись у мене були навіть косметичні гігантські равлики. Але я ніколи не мала справ із козами.

- Це не складно. Тобі сподобається, - промовив зі змовницькою усмішкою. - Поснідала? Тоді вдягайся тепліше. Покажу тобі тут все.

- Очманіти. На що я підписалася? - буркнула собі під ніс з відчуттям, що не Андрія підписала у бойфренди, а він мене - у попелюшки.

Але вертатися у місто та жаліти себе мені хотілося ще менше, ніж годувати курей.

Тому я швидко допила каву і поплелася вдягати весь одяг світу. Вчорашній сніг сипав усю ніч і викликав мурашки на шкірі лише одним своїм видом крізь вікно.