6.1. Бойфренд і Попелюшка

Андрій поставив біля породіллі мисочки з їжею і водою, я підклала чистий рушник. Ще трохи помилувалася на затишну картину. Потім господар покликав снідати. Я не відмовилася.

- А це я знайшов біля сходів, - Андрій сьорбнув каву і виклав на стіл мій айфон кольору “пустеля”. - Я не одразу помітив його на дерев'яному покритті. Думаю, здоров’я у нього вже не те…

- Ага. Та, нічого, - змахнула рукою та відкусила шматочок підгорілої грінки. На вигляд не дуже, але мені смакувало. Ще й екзотика - сніданок, приготований чоловічими руками.

Я і сама не часто до плити добираюся. Гліб же…

Не варто про нього думати. Як і про артефакти нашого минулого життя разом.

- Я не дуже засмутилася. Це подарунок колишнього. Вчора в лісі… Ти трохи неправильно почув, - зітхнула та сховалася за чашкою. Видавати таку особисту інформацію було незручно. Але здавалося, що мій рятівник заслуговує на пояснення. - Я проклинала не хліб, а хлопця, на ім’я Гліб.

- Гм, ну, тоді все ясно, - після короткої мовчанки видав невпевнено. - Мабуть, він на це заслуговував.

- Не хочу про це зараз, - я відсунула мертвий телефон від себе. - Шкода апарат, звичайно. Але переживу. Тільки без зв’язку тепер, як без рук. Позичиш мені свій телефон? І треба організувати мій виїзд до цивілізації.

- Чому? - виразив своє здивування бровами і навіть жувати перестав.

- Чому мені потрібен телефон? Це ж очевидно.

- Ні, чому ти хочеш поїхати?

- Так… А… - від кількості причин я розгубилася, з якої почати? - Мені немає де жити. Будиночок - того. Вийшов з ладу і не скоро до нього повернеться. Ти ж сам казав.

Андрій скинув погляд, швидко обвів моє обличчя очима. Пригладив кущ бороди.

- Ти можеш жити тут, - знизав своїми грандіозними плечима. Наче виголосив щось вкрай очевидне. - Інший телефон я дам, переставиш сімку. У мене є один, що лежить без діла.

Сказав, обтрусив долоні від крихт і пішов у вітальню. Чимось загуркотів там.

- Ось, тримай, - поклав на стіл апарат і кивнув на тарілочку з чимось білуватим. - Скуштуй сир. Це домашній. Козиний.

Спантеличена його пропозицією лишитися, я взяла хвилинку на роздуми і слухняно проковтнула солонувату і м’яку субстанцію. 

- Смачно, чимось схоже на Філадельфію.  

- Дякую. Я сам робив.

- Ти? - ледь не подавилася на цих словах. Михайлович умів ламати стереотипи!

- Мгм, тестую різні технології, рецепти. Навесні закуплю більше кіз і можна буде масштабувати. А зараз готую приміщення і шукаю замовників на продукцію.

- Ти все це сам робиш? - уточнила, бо не міг же він…

Андрій кивнув.

- І кіз доїш сам?

- А що в цьому дивного?

Я покосилася на його дебелі пальці, що саме стискали ніж.

- Н-нічого. Мабуть.

Картинки в голові, де він схиляється до рогатої кізочки і добуває з неї парне молоко чомусь здалися мені трохи нереальними, але дуже милими. Я б хотіла подивитися на це в реалі.

- Просто, знаєш, тобі варто спробувати делегувати. Для підняття ефективності. Якщо найняти кваліфікований персонал, показники… - полізли з мене професійні знання і поради.

Ну, а як мовчати? Коли він і лайно сам прибирає, і електрику проводить, і сир варить. І ще бозна чим займається. Наче не знає про найманий труд і його зручність.

- Не треба мені персонал. Є Ромчик. І Людмила - його мати, що прибирає. Цього досить, - якось різко обірвав мою промову на самому злеті. - Давай, допоможу з телефоном.

Не чекаючи моєї згоди, забрав гаджети і пішов у інший кінець кімнати. Типу, до світла чи більш зручного місця.

Та не дарма я працювала з людьми.

Ведьмідь Нечемович просто втік від розмови!

Мене куснув маленький хробачок цікавості. Чому? Що у нього за аскеза на спілкування?

І як я отримала рідкісне запрошення у його священний барліг?