5.2

У приміщенні стояли якісь мішки. З балок перекриття звисали трав’яні вінички. Пахло пилом, сухістю і м’ятою.

У куточку за кошиком із цибулею руденька облаштувала собі гніздечко. Кілька коробок, складені одна в одну. Тваринка застрибнула туди, покрутилася в’юном, а потім лягла на бік і витягнула задні лапки. Її тілом пройшли немов судоми. А біля задніх ніг з’явилися вологі плями.

– Почалося вже? Давай, я тобі підстелю, щоб було м’якше, – я сіла поряд і тремтячими руками почала її чухати. Підсовувати рушник та з хвилюванням спостерігати за розвитком подій.

Як кожна жінка, я мала уявлення, що має відбуватися. Але ніколи ще не бачила наживо…

Руденька, на мою неавторитетну думку, справлялася дуже добре.

Кілька разів протяжно та жалібно нявкнула, а коли з’явилося перше котеня, швидко облизала його, відгризла пуповину та розслаблено прилягла на час короткої перерви.

Руденька, уся в матусю, грудочка живої плоті тут же почала шукати цицьку та жадібно її смоктати. Кішка гучно заторохтіла. І стільки було в цьому звукові втіхи, тріумфу і втомленого щастя, що мені аж сльози навернулися.

Згодом світ побачила інша міні версія кішки. Уже сіренька і смугаста. Мабуть, у тата, – подумала я. Обережно погладила пальчиком ще вологу спинку.

– Мурка! Мурочка! Ти де, кицю? – почувся стривожений і хрипкуватий голос.

Мурка? Їй підходить.

– Ми тут, Андрію, – крикнула на перший поверх, схилившись над отвором. – Тобто… вони тут. Народилося вже друге кошеня.

– Зараз? Де? – голос почав швидко наближатися, а наступної миті мені довелося відсторонитися, бо масивна фігура чоловіка стрімко заповнювала простір горища.

Від нього пахло морозом і свіжістю. Яскравий ліхтарик, дута курточка, скуйовджена борода та рукавиці, у яких помістилися б усі тварини з однойменної казки. Повний брутально-лісовий набір.

Линько відтіснив мене від породіллі. Скинув верхній одяг просто на підлогу. Сів навколішки та схилився низько-низько, мало не заліз у ту коробку.

На мить я відчула укол роздратування. Але потім згадала, що це ж його кішка, власне.

Просто ця година, яку ми провели разом, неабияк нас зблизила з рудою. Звучить наївно? Ну, а мені так відчувалося…

– Коли саме народилося котеня?

– Іриска? Хвилин двадцять-двадцять п’ять тому. А Смугастик…

– Ти вже й імена їм встигла придумати? – похмуро пробурмотів названий котячий тато.

– Ну, вибач. Я цього не планувала, але вийшло так, що мій ранок почався не з кави! – проказала пошепки, але з гнівом. Не хотіла турбувати Мурку, вона якраз напружилася та забила хвостом. По животику пішли спазми.

Зараз ще одного народить.

Я заглянула через обтягнуте сорочкою м’язисте плече.

– Ой, а це якось дивно виглядає… Так не було, – виказала своє здивування.

– Ніжками йде. Це недобре, – поділився знаннями фермер.

Його потріскані та грубі пальці так обережно погладжували шерсть тваринки… Низький голос тихо та заспокійливо щось гуркотів. Майже на котячому.

Я закусила губи від тривоги та безпомічності. Теж схилилася до руденької, стисла її витягнуту передню лапку з м’якими й гарячими подушечками.

– Тримайся, Мурочка. У тебе все вийде, ти така молодчинка… – слова вилітали з мене самі собою. Хотілося зарадити їй хоча б турботою в голосі.

У цей раз кошеня народжувалося довше. І кішка помітно більше відчувала дискомфорту. А потім…

– Вона занадто втомилася. Треба допомогти. Ножиці. Рушник. Швидше!

Я підкорялася командам, наче була натренованою асистенткою з досвідом. Подавала, що просили. А потім зі спазмом у грудях спостерігала, як Андрій діяв. Без затримок і зайвих рухів. Обтер, обрізав. Енергійно потер спинку.

Мурка в цей час ліниво облизувала перших двох кошенят, наче це вимагало всіх її сил.

– Воно не дихає, – почула та зойкнула. – Давай, малий. Ти нам потрібен.

Чоловік підносив нерухому крихітку до свого обличчя. Ближче і ближче.

Цілувати він його зібрався, чи що? Дивилася з недовірою. І надією. Якщо це допоможе… Він же має знати, що робити!

«Будь ласка. Будь ласочка. Хай воно живе», – непомітно для себе проказала вголос.

Андрій глипнув на мене, а потім притулив губи до мордочки та тихенько вдихнув. Обтер губи. Повторив.

І маленький котячий хробачок зарухався! Тонко запищав, на рівні ультразвуку. Мурка підняла голову до нього. Войовничо рикнула.

– Іди, іди до матусі, – підклав новенького під кішку Андрій.

Сів назад на коліна та шумно видихнув. Його грандіозна фігура розслабилася. І я розслабилася. Теж осіла на підлогу та змахнула зі щік розчулену вологу.

– Все добре. Тепер усе буде добре, – тепла рука обійняла мене зі спини. І я схилила голову на плече чоловіка.

Як добре, що він вчасно прийшов на допомогу.

Мурочці. І мені…