4.2

На щастя, відійшов він недалеко. Чи біг, бо я так відчайдушно та моторошно кричала?

Збоку на мене впав яскравий промінь синього світла. Потужний ліхтарик. А пізніше і його носій наблизився, схопив мене за крижані руки, покрутив на місці.

– Що? Що трапилося з тобою знову? Звідки вода?

Питання сипалися швидко та напружено. Ми перейшли на «ти»?

Але в ту хвилину мені було не до етикету.

– Це з-з… – від холоду я почала натурально заїкатися, – з ван-ни. Я хотіла п-прийняти в-ванну, ал-ле…

– Біда-бідося, ходімо, – не дослухав. Міцно стиснув мої пальці у своїй гарячій долоні й потяг до будинку. Тільки іншим шляхом. Коротшим.

Згодом зупинив мене та хазяйновито розстібнув змійку курточки.

– Скидай, поки запалення не схопила, – прокоментував, стягуючи з мене мокру по лікті і важку від цього одежину.

Я не стала впиратися. Холодніше вже не буде – нема куди.

Скинув свою курточку, накинув на плечі. Сухий одяг закрив мене аж до колін.

– Я н-набирала воду, коли отримал-ла неприємну з-звістку. І… забул-ла вимкнути. Пішла п-прогулятися, – пояснювала дорогою.

– Це я бачив. І чув. Не зрозумів тільки твоїх претензій до випічки. За фігуру немає чого хвилюватися, навпаки, можна ще піднабрати. Тепліше взимку буде.

– Якої в-випічки? – не зрозуміла.

– Ну, ти проводила якийсь обряд із проклинання хліба.

– Хліба? Ні… А! Хліба? – склала пазл і зареготала. Спочатку тихенько, а потім на весь голос.

Головний бос цього лісу зупинився та бережко спостерігав мій напад.

Я не засуджувала. Це був уже, дійсно, якийсь «клінічний епізод». Але стриматися не могла. Сміялася до гикавки. Зате трохи зігрілася від інтенсивних скорочень тіла.

– Оксано? Ти?.. Може лікаря? – задумливо погладив свою темну бороду та зиркнув на досить пристойний годинник на зап’ясті.

– А тут і лікар є? Де? – заозиралася, наче він десь за деревами причаївся.

– Найближча амбулаторія в Прибитках. Звідси кілометрів вісім. Але я не думаю, що там знайдеться потрібний спеціаліст.

Це він на психіатрію натякнув? Не могла засуджувати.

– Та ні, зі мною все добре, – або буде добре. Що я, уперше в хлопці розчаровуюсь чи що? Просто зі Слуцьким було несподівано. – Це просто втома і… занадто довгий день. Я б хотіла закінчити його в теплі.

– Ну, гаразд. Зараз розберемося, – ми якраз підійшли до знеструмленого будиночка.

Чоловік швидко заглянув усередину, проказав не дуже цензурні вирази, що гарно описували ситуацію.

Виніс плед. Кивнув на плетене крісло, а коли я сіла, кинув його мені на коліна. Сам же обійшов споруду, відкрив металеву шафку, непомітно прилаштовану збоку. Щось там поклацав. Знову виялався. Тепер ще довше та складніше.

Але я однаково з надією дивилась і прислухалася до нього.

Не дарма ж нього стільки інструментів із собою. Зараз щось підкрутить… підлатає…

– Речі твої де? – обернувся, засліпивши на мить ліхтариком.

– Ой!

А речі я ще не розклала. Полінувалася тягти валізи на другий поверх, де розташовувалася спальня. Просто лишила на підлозі та взяла, що було потрібно в моменті.

– Там, – хитнула головою в бік затопленої вітальні.

Андрій безстрашно зайшов на борт «титаніка». Йому добре – у нього високі дебелі чоботи, яких не шкода. А мої замшеві чобітки…

Зранку в них була не найгірша пригода, виходить. Похитала головою, віддаючи їм шану. Бігти зараз і рятувати утоплеників було вже запізно. Як і мої валізи. Але Андрій їх однаково рятував.

Методично виносив усі торби й торбочки, взуття і одяг, які траплялися йому на очі.

– Косметичка ще, – кволо давала вказівки, знесилена навалою катаклізмів. – І прасочка. Десь біля дзеркала.

Для вдалої фотосесії у ванній я планувала підкрутити кінчики. Згадала – і знову глитнула гіркоти розчарування.

– Праски не бачу, – почулося з-за дверей через хвилину. – Ти привезла на відпочинок праску? Здуріти можна. Вона ж важить пару кілограм.

– Прасочка. Для волосся. Ну, такі щипці, – зробила пальцями пояснювальний жест. Хоча співбесідник мене не бачив. Втомилася…

Скоріше б уже заселив мене в новий будиночок. Очі просто злипалися, як медом намащені.

– Ця? – виніс останньою і поклав на верхівку «ялинки» з речей. Але тут же забрав назад, покрутив у руках, схиливши голову. Підніс до обличчя та понюхав провід. – Яка потужність? Очманіти! Ну, думаю, у нас є переможець. Ось вона – твоя прасочка. Сьогодні вона – спонсор нашої спільної ночівлі.

– Що? Ні! Ми так не домовлялись.