4.1. Так не домовлялись

– Кхм… не хочу порушувати… – почула знайомий, густий і хрипкуватий, голос десь за спиною, – що б це не було. Але часом не бачили, куди побіг жереб?

Андрій Ведмідьович.

Ну, звісно!

Істерика накрила мене на очах у єдиної людини в радіусі десяти кілометрів. Щастить, як утоплениці, сьогодні.

Я змучено опустила плечі та голову, коліна підкосилися, і я сіла на якийсь горбок. Простягнула руку в напрямку, куди затупотіла тварина.

– Зрозумів. Дякую, – і, як насмішка над моєю оцінкою манер чоловіка: – Гарного вечора.

Шурхіт розмірених кроків почав віддалятися.

З горла вирвався недоречний смішок. Моя адекватність теж пішла у відпустку.

Гарного вечора? Він сказав «гарного вечора» й лишив мене тут саму?

– Почекайте! – підвелася та пішла наздоганяти масивну фігуру.

Як би не дратував мене цей дроворіз, та сили лишатися наодинці з нічним лісом і хаосом у голові закінчилися.

– Ви маєте знову провести мене до будиночка. Я… – неприємно було визнавати, – я заблукала.

Чоловік видав гучне зітхання та повернув у інший бік. Рухався впевнено та швидко. Я ледь встигала перебирати ногами, хоч і була цього разу в зручних кросівках.

– І довго ви плануєте в нас відпочивати? – спитав після п’яти хвилин напруженої тиші.

О, він вміє підтримувати смолтоки?

– Два тижні. Хотіли зустріти Новий рік, але… – я запнулася. Думки понеслися до свіжої рани.

Це було до того, як Слуцький почав затискатися з іншою за моєю спиною!

– Аж два тижні? Чимало, – хмикнув здоровань.

– Так, стоп. Це що, натяк, що я вам заважаю? – зловила його розчарування в голосі.

– Ну що ви, Оксано Віталіївно. Як можна? – знову прихована іронічна шпичка. Як порошинка в оці. Наче її не видно, а наче й коле. – «Сховок» – місце, де можна сховатися від турбот.

Це теж з їхньої сторінки. Але я ні на грам не повірила в щирість цього побажання з вуст власника. А от цікаво…

– Як вам спало на думку почати такий бізнес?

Чоловік сповільнив крок почухав масивну шию трохи нижче шапки.

– Та… ніяк не спало. Це ініціатива не моя.

– Я так і думала, – кивнула своїм здогадкам. – Відчувається.

– Що?

– Що вам краще не взаємодіяти з гостями. Псуєте враження.

Обігнала його та пішла вперед сама.

– Так ви ж самі…

– Дякую. Уже зорієнтувалася. Успіхів з Яшею, – не дослухала його претензій та гордо подалася вперед.

Не тому, що різко згадала маршрут. Просто побачила між деревами гамак – а він висів поряд з моїм тимчасовим прихистком.

За спиною пролунало незадоволене хмикання.

Я кілька секунд насолоджувалась відчуттям перемоги. Але ще за хвилину вже жалкувала, що не втримала язика.

Будинок стояв на місці, але без жодного вогника. А я не вимикала світло. Не до того було.

Із чортиханням навпомацки зайшла на сходи.

Двері зустрічали мене розчиненими. Всередині темінь, холод і сирість.

Сирість – у прямому сенсі!

Під ногами хлюпало.

О-о! Я ж і воду не вимкнула у ванній! Через це потом?

Що за день? Лишилося тільки, щоб метеорит зсунув Землю з орбіти.

Так, а телефон? Десь тут він лежав. Це не планета, але маленький віртуальний світ!

Плюхнулася навколішки та засовала руками по підлозі. Він був захищений від потрапляння крапель, але не від купання добру годину в теплій воді.

Я загарчала від безсилля. Від мокрого одягу, якого на мені ставало все більше. І відчуття повного колапсу в житті.

Найгірша відпустка всіх часів.

Так і не віднайшовши гаджет, похлюпала на вулицю, гукати Ведмідя Михайловича.

Як би я не дратувала його, а він мене, та більше не було до кого звернутися. Ну, і не лишить же він мене в такій скруті, правда ж?